Моя ніч, яка змінила світ
( У тексті використано мій спогад з проведеної романтичної ночі на вулиці Грушевського. Час подій – останні дні січня. У тій битві ми здобули перемогу, однак війна лише почалась…війна перш за все із самими собою як з одного боку, так і з другого )
Мимоволі можемо спостерігати схожу картину в Криму. Зараз там йде ще той перший етап, який нагадує нам чоловіка з бензопилою, про якого Вам розповім згодом. Правда трохи модифікований, однак все ж не доходить до вишукування кусючих мурашок, що ховаються, про яких Ви теж скоро почуєте.
«Чи буде друга фаза?», - я себе часто питаю. Важко сказати щось не голослівне і точне, однак про дещо говорити можна з упевненістю. Навіть якщо сьогоднішня хмарність переросте в жахливу бурю, чи ураган, навіть якщо ці мурахи попадуть під «зливу», скажу - щоб не трапилось, а люди всерівно будуть йти і сушити свої мокрі шкарпетки чи то від бурі, чи то від крові; сушитимуть ти грітимуться біля бочок, а далі – вставатимуть (мовчки з вигляду та з криком у душі) і підкидуватимуть гумові кільця у вогонь, неначе запрограмовані роботи. Тому що така їх доля, така їх свобода і така їх воля.
ЕФЕМЕРНИЙ СОН ІЗ ВУЛИЦІ ГРУШЕВСЬКОГО
Нічна вулиця Грушевського дивовижна. Людей хоч менше ніж у день, але також немало. Вони перебувають як між барикадами, так і на них. Згадую, як велика купка людей зібралась біля вогнища із палаючими шинами, адже було холодно. Одні мовчки стоять та гріються. Інші ж розмовляють та сміються. Треті перекурюють та щось ретельно обговорюють, їхні обличчя сконцентровані на дискусії. Дехто й взагалі усівся на шини, знявши черевики, закинув ногу на ногу і таким чином сушить мокрі шкарпетки чи то від брудного снігу, який перетворився на чорну воду, чи то від водомету, яких їх облив, коли вони були на передовій барикаді.
Одразу у цей же час на Грушевського чується приємним голосом «Чай, бутербродікі», «Мальчики, кому горячего молока?», «Грілка-руки-ноги», «Чай, кава, вода»…З’являється усмішка на обличчі.
На передніх барикадах зі спалених автобусів завжди є люди з прапорами. Десь на одну з таких виліз чоловік із бензопилою у руках. Привівши її у дію, він став підіймати її знизу догори, знизу догори. Через декілька хвилин той же чоловік вже стоїть голим по пояс. Температура тієї ночі сягала – 18°С. на Грушевського було весь час гамірно. Найгучніше було чути гуркіт палицями об покуйовджені бляхи, чорні від спалених шин бочки та об залишки автобусів «Беркуту» і внутрішніх військ. Якщо ви хоч раз це чули, то ймовірно мелодійне «бам, бам, бам-бам-бам…» запам’ятаєте надовго.
Раптом той чоловік підхоплює мелодію від гримотіння палицями та відтворює її бензопилою. Ви просто собі це уявіть. Та й взагалі починає танцювати й тупцювати. Спочатку на місці, а згодом - по всьому даху автобуса. Заплющивши очі, із усмішкою на обличчі, він танцює, танцює та нікого не чує. У цей час він перебуває у власному світі. Таке закарбовується в пам’яті, напевно, до кінця життя.
Десь неподалік цей ж водомет, який скупав багато людей, за скелетною барикадою легеньким дощиком намагається покропити палаючі шини, дим від яких створює велетенську чорну завісу. Самого водомету не видно, лише струйку води, яка бере свій початок із чорної стіни.
Хоча водомет полум’я від розжарених шин не гасить, але гумові кільця активно котяться крізь кілька ліній барикад. Їх котять ті ж люди, які щойно стояли та грілись біля вогнища, усміхались, сушили шкарпетки та чоботи. Коло них неподалік чуються постійно вибухи світло-шумових гранат або ж схожих засобів. Десь кількома метрами далі хлопці кидають коктейлі Молотова, а за ними чується свистіння та вибухи – полетіли феєрверки. Ще неподалік палає чергове вогнище із шин, навколо якого також зібралось багато людей, які собі сидять, щось обговорюють, гріються. Небо у цей час спалахує фіолетовим, жовтогарячим, синім, червоним, зеленим.
А ДЕСЬ В ПАРАЛЕЛЬНОМУ ВСЕСВІТІ…
Нічна вулиця Інститутська дивовижна. Людей небагато й немало. Вони перебувають як на дахах будинків, так і в середині них, виглядаючи з вікон верхні поверхів. Згадую, як кілька з них стояли на одному з дахів, адже тоді їхня зміна йшла на відпочинок. Один мочки стояв та покурював, дивившись вниз з висоти пташиного польоту на маленьких мурашок, які перебігали з місця на місце. Інші двоє розмовляють та ретельно пальчиками малюють якісь схеми в повітрі, неначе бавляться на комп’ютері. Ще один чолов’яга цікавої зовнішності щось куштує та поглядом провалився десь глибоко-глибоко, що знайти його негоден ніхто. «Про що він думає?», – питаю я себе…
На висоті з кілька десяток метрів низьким голосом роздаються по рації голоси, наче нічне радіо… «Приготовились работать», «Якщо буде рух зі зброєю, доповідь і робота», "Беркут" готовится вперед, будем прикрывать», «Из двух выстрелов слева, тянет ветер», «Дахи висотних будинків – пріоритет»… одні усміхаються, другі посміхаються, треті німо видивляються.
На будинках завжди є люди. В одному з низ чоловік років сорока береться за гвинтівку, яка, після перерви, ймовірно вже стала холодною. Він приводить її в дії та направляє зверху в низ, пильно вишукуючи мурашок. Температура його крові тоді сягала – 18°С. Якщо ви хоч раз чули переривчасте в кілька секунд чи то хвилин «штрижжж…штрижжж…штрижжж», то ймовірно ніколи не забудете.
Неначе сп’янений напоєм, він починає танцювати очима, танцювати та шукати тих мурашок, що так вперто лазять та мозолять очі. У цей час чолов’яга перебуває у якомусь власному світі, де нікого не чує і виконує свій танець… танець смерті.
Хоча образ снайпера та чоловіка із бензопилою не перетнуться ніколи в реальності, але можу спокійно це собі уявити. З одного боку бачу боротьбу двох мурашок, що об’єднані ідеєю, але роз’єднані цінностями. З іншого, двох велетнів, ні - гігантів, які стоять вище усіх інших та демонструють свою волю…а хтось і свободу…а хтось і свою правду.
Ніхто з усіх тих людей не знає чи день то був, чи ніч, ні дня, ні години, ні хвилини. Неподалік велика купка людей знову утворила «водомет», який скупав вже багато людей, і знову починається свинцевий, пластиковий, резиновий дощик; скупчені «хмаринки» легенько моросять, намагаючись покрити барикади, рекламні щити, ліхтарі, бігборди і усе, за чим ховаються ці «кусючі».
І усе це безперервний процес…одні відпочивають та покурюють, другі, куштуючи щось, провалюються у глибини, треті вишукують мурашок, п’яті танцюють, сьомі ллють водичку, десяті знову покурюють... і так далі…і так далі.
«Революція тільки починається», - подумав я собі.
Дмитро ПАЛЬЧИКОВ
