Намалюй (на) мені ідеальну країну
Питання, від якого смикається око у всіх, хто на видних місцях має татуювання. «А що значить твоя татушка?». І щире подивування тих, хто питає: «Чого бісишся? Раз зробив тату, значить, хочеш, щоб про неї питали та її зауважували». Рацію мають обидві сторони, тільки кожен вкладає в зображення на чужій і своїй шкірі різні значення.
Татуювання історично виконували дві функції: захисну і ритуальну. Здається, нині ці дві функції розподілені між тим, хто має на тілі тату, і тим, хто вимагає пояснити, що той малюнок значить. Тату як знак ініціації-ритуалу має бути на видноті і озвученим за потреби, бо несе повідомлення, що людина подолала певний досвід. Тату як оберіг вголос не озвучують; вони пов’язані із досвідами не пережитими, а тими, яких воліють уникнути. Серйозно. Навіть якщо ідеться про той вульгарний метелик на литці. Знаки – це завжди щось більше за картинки. А татуювання шкіри – акт здебільшого осмислений і усвідомлений.
Але я хочу поговорити не про пустотливих метеликів. Про конкретні тату і конкретні для них сюжети для татуювань, які стали популярні останні чотири роки. У мене є знайомий, котрий має на спині розкішно зроблене величезне тату. Насправді майстерне і красиве. Коли, бува, він скидає футболку, мені хочеться відвернутися, точніше: увернутися від хвилі спогадів. 2014-го він набив собі сценку з палаючими барикадами на Грушевського. Зрозуміло, про які сюжети мені йдеться? Те, що в прайсах тату-салонів уже звуть «патріотичне тату». Побачила книжку польського репортажиста про події Революції Гідності. Вона має бомбезну назву: «Татуювання у вигляді тризуба» (хоча саму книжку я ще не прочитала, вибачте).
Тризуб. «Планка» і «манжет» вишиваної сорочки. Перший рядок гімну. Портрети Тараса Шевченка і Лесі Українки та найвідоміші їхні рядки типу «Борітеся – поборете». Дівочий вінок. Булави, люльки, шаблі і різні-всякі атрибути козака. Прапор. На грудях. На зап’ястках. На плечах. На шиї. Погугліть щодо місць розташування таких тату: спина, загривок, стегна тощо майже не зустрічаються; носій воліє рисунки бачити. До речі, людину, яка має тату, у спеціальній літературі звуть не тільки «носієм», а й «господарем». Як на мене, показово.
Найчастіше таки «тризубом» прикрашають руки і груди. Це місця, де століттями наколюють знаки ініціацій. А ще – татуйовані руки є стабільним елементом захисної магії. У всіх культурах існує уявлення, що саме малюнок на руках править за перепустку до потойбічного світу (прикрашені хною долоні індійських наречених і підняті догори долоні Оранти щодо магічних ритуалів несуть те саме повідомлення, наприклад: поєднують два світи). Щодо малюнків поблизу сонячного сплетіння, пояснювати нічого не треба, це те місце – гляньте – де перебуває хрестик, півмісяць, могендовид.
Такі малюнки на шкіри – не просто прикраси, це ясно. А що вони таке? Припущу: 1) історичні свідчення, 2) знаки ініціації; 3) договір про приналежність. І то все одночасно.
Історичне свідчення.
Нанести на тіло знак якоїсь історичної події – це пиха, визнаємо. Це значить зробити себе частиною Історії, зробити вигляд, що ми надаємося розуміти логіку і рух Історії. Але ж ні. Людина як суб’єкт історичного процесу – це одне з наших хибних уявлень. От є приклад хороший. На Балканах багато жінок і досі мають вишукані символічні татуювання на руках і плечах, які місять багато хрестів. Пояснюють це тим, що за Туреччини у такий спосіб дівчата уберігали себе від того, щоб бути викраденими в гареми. Уже давно дослідили, що ті тату з’явилися в регіоні значно раніше за турків. Давно довели, що ті хрести – не християнські, а язичницькі; так позначали сонце. Але ж ні, ті малюнки самі носійки досі трактують як пасивний спротив турецькому пануванню.
Парадокс в тому, що символічні малюнки на шкірі за природою своєю суперечать історичному свідченню. Вони не історичні, а міфологічні, вони самі множать смисли. Коли з’являються письмові свідчення про значну історичну подію, то вони згодом корегуються, перетрактовуються. Так пам'ять працює: вона все запам’ятовує наново, відповідно до подій поточного моменту. Множимо тексти, а не смисли. Але тату – це така собі обмежена мнемотехніка. Раз і до смерті тіла заданий знак, значення якого можна втратити, і здебільшого воно і буде втрачене, а потім наново вигадане. І тризуб тут з року в рік ставати не-просто-тризубом.
Люди, які наносили на шкіру «тризуби» під час революції і на початку війни, оголошували своє право очевидця і свідка. Власне, виконували роботу репортажиста. Тому ота назва для книжки, яку використав польській автор, така вдала.
Знаки ініціації.
Ініціація – болісний і кривава процедура, таке тату є повідомленням: «Нічого уже не буде, як раніше». Люди, які пройшли ініціацію, засвідчують своїми тату нове знання і новий статус. У випадку «тризуба» – це статус свідомого громадянина незалежної України. Власне, ця прикраса на тілі повідомляє: от вона і з’явилася і запанувала та держава, знак якої варто нанести на тіло. Щоб вона тебе принагідно впізнала як «свого». Чому це сталося не 1991-го, не 2004-го, а саме 2014-го пояснювати не треба. Хоча один мій друг хоче нанести на тіло тату «1991», щоб нагадувати: йог рік народження збігається з роком народження країни. Підозрюю, його рисунок буде дуже оригінальний. Здебільшого знаки «загальмованої» ініціації запізнилися «втілитися» на два десятиліття.
В традиційний спільнотах тату часто було привілеєм воїнів. Жодної лірики, чиста прагматика. Уніформ для військових ще не вигадали. Спотворені після бою тіла упізнавали по тату. Так племена розбирали покійників на «своїх» і «чужих», щоб вшанувати похованням своїх героїв. Коли етнографи починають вивчати тату у суспільствах, котрі мають обмаль писемних джерел, вони паралельно аналізують ще два «віжуала». Традиційне шиття і орнамент на надгробках. Частіше за все збіги в малюнках на тілі і на одязі, і на могилах будуть. Приналежність до роду – вона і посмертна теж. Насамперед посмертна. Ще не ідентичність, але уже спосіб ідентифікації «свого» – того, що має схожі на наші досвіди.
Зафіксоване відчуття приналежності.
«Тризуб» – це підпис в договорі з країною про обоюдні зобов’язання.
Ще один приклад – конче екзотичний і морально двозначний. У тодішньому ФРН юні люди наприкінці 1980-х робили тату, подібне на цифри-на-руці в’язня концтабору. Зустрічала задку про цю «моду» (даруйте) щонайменш в чотирьох романах; довелося бачити і наживо кілька таких на тілах уже зрілих людей. Це була наочна спроба «перестати бути німцем», яка для повоєнної німецької ідентичності стала чи не базовою. І це уже розмова про ідентичність. Бо хочемо ми чи ні, тішимося тим чи ні, але на наших очах формується нова українська ідентичність – політична. І проступає інколи такими от красномовними знаками на тілі.
Тату, які мають зафіксувати приналежність до якоїсь групи, – штука субкультурна. Вона вступає в силу, коли група людей відчуває себе одночасно малочисленою, особливою і загроженою. Щось нагадує?
Обговорю цю тему з другом, він каже: «Тату – це травма. Це завжди свідчить про біль, який пережила людина. І то добровільний біль! Значить, це свідчить тільки про слабкість». Я собі згадала, що часто тату в традиційних і сучасних спільнотах робили на місці реального шраму чи дефекту на шкірі, щоб його скрити. Іде мова не так про косметичний ефект, як про психологічний. Шрам спричинений не прогнозованим травмуванням шкіри. Тату – завжди невипадковість. Це не слабкість, а якраз сила: татуювання на місці шраму повідомляє нам про намір «господаря» контролювати, хто і за яких умов може втручатися в його тіло.
Тату буквально і візуально визначають кордони людського тіла! Бум тату з державними символами збігся з порушенням державних кордонів. Я не вірю у аж такі випадкові збіги.
