Наука і реформа
Як мотивувати інтелектуальне середовище до розвитку
7 жовтня 2015 року, Комітет з питань освіти і науки Верховної Ради України продемонстрував чудеса компромісу. На засіданні Комітету розглядалися законопроекти «Про наукову і науково-технічну діяльність», яких зареєстровано аж чотири. Треба сказати, що то було не перше і вочевидь не останнє обговорення цих законопроектів. Проекти, розроблені різними групами впливу, мають багато спільного, але й певні суттєві відмінності. Найпотужнішим є так званий урядовий законопроект, він же – проект Міністерства освіти і науки. Інші три були розроблені як альтернативні з метою підкреслити певну незгоду з урядовим. Оптимізм вселяє те, що різні зацікавлені сторони, здається, наблизилися до спільного рішення.
Якщо говорити коротко, то основною темою законопроектів є спроба дати відповідь на питання: що робити з українською Національною академією наук та супутніми галузевими академіями наук? Про те, що ефективність Академії у нас відносно невисока, вже було багато дискусій. Що є більшою причиною цього –погане фінансування чи недоліки управління? На це питання не так легко відповісти. На практиці, наша держава може забезпечити фінансування Академії в обсягах, які заледве наближаються до обсягів фінансування пристойного західного університету. З іншого боку, система управління в установах Академії наук така, що вони залишаються ізольованими від потреб економіки і суспільства, існують як «річ в собі». Наукові розробки, напрацьовані в Академії, все ще неможливо ефективно капіталізувати, тому економіка країни мало відчуває потребу в них. Експертні висновки, що готуються від інститутів НАНУ, часто не беруться до уваги при прийнятті рішень, тому що воля полісімейкеірів здебільшого переважає над думкою науковців. Незважаючи на все це, зберегти Академію необхідно з мотивів національної безпеки. На сьогодні вона утворює важливе інтелектуальне середовище, у якому все ще народжуються наукові ідеї і замінити яке поки що нічим. Тільки як мотивувати це середовище до розвитку?
МОН запропонувало стратегію такої мотивації. Неможна сказати, що то така вже прогресивна і радикальна стратегія, але щось відмінне від нуля. По суті, монівський законопроект про науку пропонує бюрократичний спосіб вирішення питання: створення додаткових інституцій національного рівня, які начебто будуть стимулювати розвиток академічної науки. Одна з них – Національна рада України з питань розвитку і технологій має стати «постійно діючим консультативно-дорадчим органом … при Кабінеті Міністрів України з метою забезпечення ефективної взаємодії представників наукової громадськості, органів виконавчої влади та реального сектору економіки» (ст. 20.1 проекту Закону 2244а), друга – Національний фонд досліджень, який видаватиме гранти (ст. 20 того ж проекту).
З приводу необхідності таких інституцій існує певний консенсус, про що свідчить, зокрема, той факт, що положення про них є і у всіх інших законопроектах. Дискусії починаються навколо механізмів реалізації: хто і як формуватиме Національну раду, хто буде визначати її повноваження? Чи збережеться при цьому автономія і самоврядність Національної Академії наук за цих умов, чи поступово основні важелі впливу перейдуть до державних органів влади і, зокрема, МОН?
Серед захисників прав та інтересів академіків – автори законопроекту 2244а-1, який на засіданні Комітету презентував народний депутат І. Кириленко. Проект націлений відстояти самоврядність Академії наук, що на думку міністра, між іншим, буде великою мірою консервувати нинішнє застійне становище. А проте, І. Кириленко погодився підтримати монівський законопроект за умови, що деякі статті у ньому будуть замінені відповідними статтями із законопроекту 2244а-1. Це виглядало компромісно, але не дуже. Оскільки статті, що пропонуються замінити, стосуються саме збереження управління Академією у нинішньому вигляді, а також мають на меті посилити роль Президента і Верховної Ради України у сфері наукової політики. У своєму виступі І. Кириленко приділив велику увагу питанням соціального захисту науковців. Надбавки до зарплатні та підвищені пенсії для академіків, пільги при сплаті комунальних платежів, придбання житла «за рахунок цільового бюджетного фінансування», «пільгові дострокові кредити» для молодих вчених тощо – всі ці благі і популярні цілі, звичайно, отримують велику підтримку серед представників академічних установ. Проблема лише в тому, що забезпечити їхнє виконання силами українських платників податків на сьогодні виглядає не дуже реалістичним. Та й чи дійсно це зможе стимулювати молодь залишатися в Україні і здійснювати тут свої наукові проекти? Треба розуміти, що закріплені таким чином пільги, хоча й будуть стимулювати певну зацікавленість у належності до академічної корпорації, але не можуть бути стимулами реальних наукових відкриттів. Люди, які звикають до зарплат і соціальних пільг, не стають від цього кращими науковцями. Вони стають лише відданими членами корпорації. І поки що не ясно, яким чином буде і чи буде застосовуватися меритократичний принцип при кадровому відборі до цього членства.
Інші два законопроекти відображають ще деякі деталі в інтересах тих чи інших ініціативних груп. Привертає увагу проект 2244а-2, підготовлений групою депутатів від Самопомочі(у тому числі членом Комітету, народним депутатом О.Скрипником). Законопроект наголошує на необхідності залучати незалежних і особливо західних експертів до оцінювання українських наукових проектів, а також турбується про демократичність і прозорість роботи нових органів – Національної ради з науки і технологій та Національного Фонду досліджень. Інший проект за № 2244а-3 (поданий депутатом С. Тарутою) майже відтворює урядовий, але додає положення, про права державних наукових установ «бути засновниками та співзасновниками господарських товариств виключно шляхом внесення права на використання об’єктів права інтелектуальної власності як вкладу до статутного капіталу таких товариств» (с. 3 Прикінцевих та перехідних положень).
Є також низка пропозицій, щопланується внести додатково. Серед таких – дозвіл науковим установам засновувати вищі навчальні заклади, заборона вилучати у них земельні ділянки, звільнення від мита та ПДВ обладнання для досліджень, яке закуповується за кордоном, збереження заробітної платні науковцям, що перебувають у службових відрядженнях, закріплення статусу Малої академії наук, наукових ліцеїв тощо. Зауважень і поправок зібралося стільки, що голова комітету Л.М. Гриневич запропонувала дійсно компромісне рішення – на базі урядового законопроекту розробити і подати новий проект, який максимально врахує побажання зацікавлених груп. З цим погодилися всі.
Отже, робота над реформою все ще триває. Очевидно, що демократична традиція дискусій та досягнення компромісів з усіх цих питань рано чи пізно приведе нас до хороших результатів. Але багато залежить не лише від майбутнього закону, а й від того, як і хто буде його реалізовувати. В цьому контексті, прозвучала ще одна характерна і слушна думка, висловлена депутатом О. Співаковским: розвиток науки неможливий без зв’язку її з ринком, освітою і реальними перспективами для молоді. Науковець – це не людина, яку треба стимулювати високими заробітними платами, це – людський і інтелектуальний капітал, якому треба дати можливість розвиватися. Поки що це не гарантовано.
