Навчитися вчитися
Споглядаючи за рейтингами продажів книжок, за небувалою домінацією так званої «мотиваційної» літератури, все більше відчуваю себе осторонь цих процесів самовдосконалення й розвитку. У людях мені подобаються недоліки й безпосередність, а читати я – наче останній з могікан – люблю художню літературу. Хоча це не означає, що я не не хочу вчитися, розвиватися, ставати мудрішим. Просто з бігом часу мені все більше здається, що вчать нас не так книжки, хай навіть неймовірно успішних американських стартаперів, як саме життя, його мінливість. Стихійність і хаотичність. Чомусь запанувало переконання, що читати = вчитися, кудись вивітрилося це первісне прагнення отримувати від читання передусім задоволення.
Я не намагаюся виглядати нігілістом й заперечувати просвітницьку функцію читання, зовсім ні. Просто хочу поділитися власним досвідом навчання. Якось так склалося, що саме життя, подорожі, зустрічі з людьми й культурами стали для мене найважливішою наукою. А ще – пере-відкривання древніх способів філософствування: споглядання, самозаглиблення, самоізоляції. Ті аскети-скитники, що ховалися в печерах і давали обітницю мовчання, знали про людську натуру аж не ніяк не менше, ніж бундючні авторитети в столицях. Недарма ченці, буцімто відсторонені від «земного» життя, у своїх холодних середньовічних келіях писали трактати, які ми й донині вивчаємо. Необов’язково бути в курсі всіх найновіших тенденцій у науці, щоб бути просто мудрим.
Як ці старі, чи то пак літні люди, яких я повсякчас зустрічаю в загумінкових селах, забутих провінціях, на відстані світлового року від книгарень, університетів і Академій наук. Наприклад, один такий беззубий дідо в македонському селі, яке вже років п’ятдесят не має статусу населеного пункту, бо більшість звідти давно виїхала, три роки тому пояснив мені реалії російсько-української війни. Не читаючи монографій, історичних розвідок про Київську Русь, Мазепу, Емський указ і Голодомор. Він просто сказав: Росія така велика, що хоче бути ще більшою; тому Україна завжди під загрозою. Навряд чи він прочитав багато книжок. Можливо, цю думку всотав із Біблії, де не раз ідеться про те, що апетити завжди лише збільшуються, а не навпаки. А, може, виніс її з життя, споглядаючи за тим, як багатих світу цього пожирала захланність, змушувала громадити й стягати все до своїх рук, тоді як люди скромні (бідні) вміли радіти тому, що мають.
І поки хтось читає книгу про те, з ким, коли і як краще обідати, щоб досягти шаленого успіху, я з’їдаю свій пізній обід на придунайському пагорбі, посеред сербської Фрушкої Ґори. Людей навколо немає, зате дзьобати залишений на деревах інжир прилітають пташки. Сполохані засиллям осені оси (алітерація!) у пошуках солодкого залітають навіть у горнятко з чаєм. Чорний кошлатий пес скрутився клубочком біля столу – і спить. Тиша, вітерець, пополудень. Береш книжку в руки, надягаєш окуляри, але ще якусь мить хочеться ні про що не думати, тобто думати про все на світі водночас. Побачити себе згори, наче з супутникової зйомки: маленька точка у всесвіті, та й то лише в умовах максимального збільшення зображення. Всесвіт навколо грандіозний, а навколо – його затишна й зменшена копія: фруктовий сад, осіння палітра кольорів, свіже, уже ледь холодне повітря, книжка в руках, собака й оса, небо. Гармонія. Спокій. Щастя.
В одній краплі можна побачити океан. Але мало в сьогоднішньому світі тих, що хочуть помітити цю краплю. Знання не в книжках, воно всередині й навколо нас, а ми його вже просто переписуємо в книжки. Варто не лише навчитися читати, а й навчитися просто жити, радіти подиху, світанку, бурі. Споглядати і розуміти. Навчитися вчитися: не тільки від учителів, а й від себе самого. Від краплі, що віддзеркалює океан. Від людини, що уособлює людство. І навіть від оси, що весь час заважає сконцентруватися на найголовнішому.
