Найцікавіші історії ніхто не розказує
А я розкажу трішки про Стенфордський тюремний експеримент. Навіть якщо ви жодного разу не чули ім’я людини, яка його ініціювала і провела (Філіпа Зімбардо), все одно сюжет здасться знайомими. Бо це один із двох найвідоміший і найвпливовіших експериментів із соціальної психології в ХХ ст. І, скажімо, є щонайменше три романи і чотири кіно за його мотивами.
В серпні 1971 року університетський психолог зібрав два десятки добровольців, які зголосилися взяти участь в експерименті (за зовсім нешикарні гроші, до речі). Кинули монетку і поділили їх на «в’язнів» і «охоронців». Змайстрували собі у навчальному корпусі (канікули ж) тюрму. І на два тижні взялися вивчати, як буде реагувати людина на обмеження свободи і нав’язування їй певних соціальних ролей. Тюрма тут мала бути б метафорою, окрім іншого. Бо ми ж про 70-і говоримо: гіпі, бунтівне студентство, антивоєнні демонстрації тощо. Результати ж приголомшили. За пару днів юнаки повністю перетворилися на забитих жертв, які уже і не пам’ятали, що мають право будь-якої миті вийти з експерименту. І на катів, котрі не розуміють уже, що ніхто їм не давав право бути тут богом. І була людина, котра за цим всім мовчки спостерігала і протоколювала. Експеримент змушені були перервати через шість днів – це стало просто фізично небезпечно.
Отже, було початкове питання: «Чому хороші люди чинять зло один одному?». І була відповідь, яка нікому не сподобалася: «Бо можуть».
Мене завжди зачаровував цей експеримент і та інформаційна хвиля, яку він породив. Читала якісь уривки з підручників і статей самого Зімбардо і його колег, шукала свідчень тих двох-трьох юнаків, які зголосилися розкрити себе після експерименту. Офіційні протоколи дослідження досі закриті для широкого загалу, зокрема, щоб зберегти анонімність учасників. 2007 року нарешті вийшла книжка, яка детально описувала те, що відбувалося, – з позиції керівника дослідження. «Ефект Люцифера» Зімбардо. Він намагався написати ту книжку раніше, ще у 70-х. Але тоді закінчити роботу не зміг: занадто сильний був галас в мас-медіа і науковому середовищі, занадто травматичним було усвідомлення, якої шкоди завдав експеримент і учасникам, і дослідникам. Прочитала ту книжку десять років тому. Зараз з’явилася нагода перечитати – «Ефект Люцифера» видали українською (це не новина, це подія – не пропустіть її).
Там все нескладно далебі. Зімбардо намагається описати агресивну поведінку людини через тріаду: суб’єкт – ситуація – система. Нас, автономну здравомислячу особистість, включено в якусь ганебну ситуацію. Ми цю ситуацію можемо спробувати змінити. Але наші ті потуги натомість лише укріплюють систему, завдяки якій ситуація виникла. (Це якщо сильно спрощувати).
І от вкотре уже читаючи про Стенфордський експеримент, я зауважила одне речення в грубезній книжці. Зімбардо пише (переказую): «Мали у неділю, в день початку експерименту, купу організаційних проблем, бо від участі відмовився один із учасників». Це все. Їх було дев’ятеро в’язнів і дванадцять охоронців (три зміни по три плюс запасні гравці). Охоронців зібрали в суботу на короткий інструктаж: як можна взаємодіяти з в’язнями і як не допустити фізичного насилля. Це, власне, і вся розмова була. Бо «охоронці» дослідників мало цікавили, вони лише мали підтвердити реалістичність імітації «тюрми». І от на ранок неділі, за пару годин до початку дійства, один із тих відмовився брати участь в експерименті.
Саме його історію я хотіла б прочитати (і це, звісно, неможливо). Що змусило його негайно вийти з гри після нейтрального інструктажу для «охоронців», котрі взагалі-то і об’єктами дослідження не були? Чому він відмовився? Може, забухав і проспав. Може, померла улюблена тітонька. Може, просто лінь було злізти з дивану. Може, вирішив поїхати з друзями на море. Хтозна, що там сталося. Занудився чи перелякався? Чи дізнався він згодом, частиною чого був і частиною чого бути відмовився? Як він змінився по тому? І чи змінився? І найголовніше питання. Чи усвідомив він кінець-кінцем, що не прийшовши ранком у переобладнаний на в’язницю університетський коридор, він саме тієї миті, рівно тієї ж хвилини трансформував і «ситуацію», і «систему», про значущість впливу яких міркував собі експериментатор? Він просто не прийшов. «Десять негренят пішли купитися в морі. Їх залишилося одинадцять». Хотіла я б прочитати саме його, того «відмовника», історію. А-от ні.
Бо той, хто має право розказувати такі історії, – не суб’єкт в тріаді Зімбардо, а система. Виключно і тільки система. Вона тут – відповідальний розповідач повчальних історій. Не невдаха-неучасник, а керівник експерименту з повним спектром актуальних повноважень і наступних печалей. Хтось не пришов недільного ранку в лабораторію, щоб бути піддослідним. Хтось прийшов, щоб сумлінно виконати свою роботу дослідника. Вони обоє щосили працювали, щоби змінити ситуацію. І одному з них це вдалося. А історію про наслідки нам розказав інший. Адже щоб бути уповноваженим системою, треба зрештою хоч щось, але робити.
От так зрештою і складається: хтось круто міняє історію. А хтось нам ту історію потім розкаже. І це завжди будуть дві різні особи.
Стенфордський експеримент перервали не тоді, коли в’язні почали сходити з розуму. І не тоді, коли охоронці почали катувати інших піддослідних. І не тоді, коли це все помітив керівник експерименту. До тюрми потрапила юна жінка – подруга Зімбардо. І вона, не будучи частиною цієї «локалізованої системи», жахнулася. І єдина підняла питання про (не)етичність того, що відбувається. Її історії, здається, ми теж не почуємо.
