Не цифри брешуть...
«12–19.07.2019»
Сьогодні, в ці останні перед днями мовчання і голосування дні, коли всі прагнуть наговоритися наостанок досхочу про вибір, мою увагу, навпаки, привернув матеріал «Цифри не брешуть» російського «Радіо Sputnik» (щоб було одразу зрозуміло, серед його керівників відомі в Україні Дмитро Кисельов і Маргарита Симоньян). Його авторові,... — ознайомившись з його творчістю, язик не повертається назвати його словом «журналіст», тут більше як колишній рядовий працівник відділу дезінформації КДБ (Служба «А») Познер... — рядовому працівникові «Радіо Sputnik» Петру Малєєву (чи його керівництву) трапилися на очі опубліковані Укрзалізницею дані про прибутковість її зарубіжних маршрутів, у яких найприбутковішим виявився напрямок «Київ —Москва», а найзбитковішим зовсім нещодавно запущений «Поїзд чотирьох столиць» (Київ — Мінськ — Вільнюс — Рига) (ось тільки розчарую Петра Малєєва, під час підготовки статті він був неточним — до Таллінна цей поїзд поки що не ходить).
«Цифри не брешуть», — досхочу поглумившись, підсумовує автор матеріалу, розумно й обережно підштовхуючи читача самому зробити на його підставі висновок, що українців чекають у Європі самі лише збитки, а з Росією суцільні вигоди. Мені цей його матеріал здався показовим навіть не як зразок маніпуляції фактами, а нашою з його автором разючою протилежністю розуміння блага й вигоди. У чому тут річ, зараз поясню.
Почну, напевно, з маршруту «Київ — Москва». Розкрою карти, і цим, напевно, шокую деяких читачів газети «Дня», я за національністю росіянин, ба більше, я людина російської культури. — У класичному, а не в путінському чи уваровському її розумінні. Років десять тому я був постійним пасажиром потяга «Київ — Москва». Коли багато інших українців їздили до Росії заробити, я регулярно організовував собі до Москви одноденний культурний вояж. Уранці до музею, потім на книжковий склад, де на той час збирали кілька десятків заздалегідь замовлених мною наукових книжок, відвозив ці книжки до камери схову на Київський вокзал, потім обідав з одним із моїх московських друзів, і, нарешті, спільний похід до театру, звідки я встигав на останній київський потяг, що прямує з Москви (останньою, пам’ятаю, рушав номер один). Усе разом (за відрахуванням вартості книжок, звичайно) виходило дешевше, ніж моє улюблене місце в шостому ряду на гастролях цього театру в Києві. Та й у книжках виходила мало не подвійна економія.
Але потім, задовго до Майдану і російської агресії 2014 року, залізничні квитки на Москву почали дорожчати. З обох сторін зметикували, раз цим маршрутом користуються переважно заробітчани й бізнесмени, то чому б їх не обдерти. Тим паче, ціни на авіаквитки тоді формувалися приблизно так само. І мої поїздки по музеях/книгарнях/театрах до Москви раптом стали невигідними. Ба більше, дуже швидко мені стало дешевше купити втридорога квитки на гастрольну виставу московського театру в Києві. Після скасування авіаційного сполучення між Росією і Україною ситуація стала ще гіршою, і сьогодні квиток «Київ — Москва» коштує, хто не знає, тільки не лякайтеся, купейний 4 тисячі гривень, плацкарт 2 тисячі. Порівняєте це з вартістю квитків до країн Євросоюзу. «Київ — Варшава» (відстань, якщо потягом, трохи більша) до м’якого вагона 1300 гривень, «Київ — Рига» (той-таки «Поїзд чотирьох столиць» — кордонів більше та й відстань теж) купе удвічі менше, ніж московського — 2100 гривень, плацкарт — 1300.
Що за дивна економіка, запитає читач? Річ у тім, що напрямком до Євросоюзу, не лише МАУ, а й залізниця вимушена конкурувати з автобусними і авіаційними ловкостами. Якщо з Києва до Риги в обидва кінці можна злітати за 4 з половиною тисячі гривень, залізниці важко поставити ціну більше. — Це, шановний Петре Малєєв, зветься ринком. Саме тому після запровадження безвізу з ЄС для сотень тисяч українців (і мені разом із ними) стало по кишені злітати на вихідні до Відня чи Берліна, тоді як ще задовго до війни така сама поїздка до Москви стала мені не по кишені. Поки що ось вже кілька десятиліть ціни на пасажирське сполучення, та, що гріха таїти, на все, між Україною і Росією формує політична кон’єктура, цей напрямок приноситиме найбільші прибутки наближеним до влади власникам приватних корпорацій і корумпованим керівникам держмонополій. Але чи виграють від цього громадяни?
Саме в цьому останньому питанні й полягає наша з Петром Малєєвим цілковита незгода в розумінні блага, із згадки про яке я розпочав цю статтю. Із його погляду, благом є прибуток державного монополіста, нехай за те, що стало в Росії прозивним «шубосховище» екс-голови РЗ Якуніна, як в Україні «золотий батон» Януковича, і розплачуються пересічні такі, як він сам, чи я, громадяни. Відповідь на запитання, чиї інтереси важливіші — громадянина чи держави (читай, тих, хто монополізував владу в цій державі), в ньому різниця навіть не між мною і Петром Малєєвим, в ньому одна з основних відмінностей між західною цивілізацією і «русским миром», Європою і Москвою. Отже, обираючи між Росією і Європою, не лише купуючи квитки на потяг, українцям і справді є над чим замислитися — в чому вигода кожного з цих напрямків і, що ще важливіше, в кожному конкретному випадку, ця вигода для кого?
