«Не твоя війна?»
В Україні загострюється конфлікт між тими, хто воює, і тими, хто спостерігає за «чужою війною»
Моїм найпершим у житті журналістським матеріалом була стаття про війну. Це було дуже давно - 23 роки тому. В тексті були розповіді людей, які пережили військові дії у своєму місті. Коли закінчилися бої, вони знаходили відрізані голови в контейнерах для сміття, спостерігали, як собаки їдять убитих людей…
Текст був антивоєнним та нейтральним. Я намагалася показати тільки жах війни, без симпатій та ненависті до жодної зі сторін.
Сьогодні такі ж цілі – відсторонено показати нейтральну картинку події на Донбасі – ставить перед собою значна кількість українських журналістів.
23 роки тому підготувати незаангажований матеріал мені вдалося тільки тому, що я не відносила себе до жодної з воюючих сторін.
Сьогодні українська медіаспільнота намагається так само абстрагуватися від своєї громадянської належності, поставити себе над бійкою, для того, щоб малювати картину очима стороннього спостерігача.
Цьому вчать на семінарах, які фінансуються з фондів ЄС та США. Цього вимагають стандарти західних медіа. І за це, врешті-решт, платять зарплатню в українських засобах інформації, котрі існують на гранти все тих самих європейців, американців та на кошти вітчизняних олігархів (що здебільшого налаштовані на мир за будь-яку ціну, якщо не на поразку України).
Відсторонений погляд на події, відсутність будь-якої позиції – це, насправді, професіоналізм, в тому сенсі, що саме за це журналістам платять реальні гроші. В країні занадто мало ЗМІ, які, по-перше, патріотичні, і по-друге – здатні платити журналістам такі ж самі кошти, як західні грантодавці чи олігархічні структури.
Але тут з’являється системна, масштабна проблема, одним із проявів якої був конфлікт медіаспільноти з командою, яка займається проектом «Миротворець» та прихильниками цього ресурсу.
Мою першу в житті статтю надрукували завдяки відстороненості автора (мене) від подій, тому що саме так – з боку, не занурююсь у суть конфліктів, події за тисячі кілометрів від України сприймало українське суспільство. В принципі, так ми сприймаємо усі військові конфлікти в світі. Хтось слідкував за облогою Сараєво? Боями за Сухумі? Геноцидом у Руанді? На чиїй ви були стороні? Правда ж, ви чекали від ЗМІ насамперед сухих та неупереджених фактів, без емоцій та особистої думки?
Але сьогодні конфлікт відбувається з нами, в нашій країні. Значна частина суспільства де-факто є стороною конфлікту, причому не в політичному сенсі, а побутовому - сусід, друг, родич або воює, або волонтерить для армії... І на цьому тлі нейтральні матеріали УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ, в яких УКРАЇНСЬКУ армію заборонено називати нашою, де бійців ЗСУ зображують як мародерів, фільми, де «ополченці ДНР» взагалі-то непогані хлопці, заяви УКРАЇНСЬКИХ чиновників, про те, що «у кожного своя правда», виглядають як зрада в чистому вигляді.
Натомість діяльність сайту «Миротворець» сприймається воюючою частиною суспільства позитивно: тому що творці цього ресурсу теж на війні, вони захищають свою Батьківщину та наближають перемогу над ворогом.
Дзеркально протилежне відношення до матеріалів медіа та сайту «Миротворець» з боку тієї частини суспільства, якій вдалося відгородитися від війни і вона живе відносно спокійним мирним життям. (У мене особисто багато таких знайомих.)
Такі співвітчизники сприймають війну як щось далеке, як те, що їх не стосується. Вони – невоююча сторона. Тому, звичайно, вони дивляться тільки спокійні та нейтральні матеріали ЗМІ про війну, а найчастіше взагалі не хочуть переглядати репортажі з фронту. Проте оприлюднення «Миротворцем» відомостей про журналістів, і взагалі діяльність цього проекту, в їхніх очах виглядає як незаконна та небезпечна. Уявіть собі, як би ви реагували, якби це сталося в мирний час? Ну, так це саме така реакція.
Тобто, за великим рахунком, немає конфлікту між «нейтральними» журналістами (українською медіаспільнотою), які «дотримуються журналістських стандартів», та завзятими бійцями інформаційного фронту («Миротворцем»). Є конфлікт між тими, хто воює «за Україну» і тими, хто цього не робить, вважає цю війну не своєю, між тими, хто живе війною, і тими, хто її не помічає. Різні погляди є і серед журналістів, і серед політиків, і серед громадських активістів, і серед пересічних громадян…
Поки що цей конфлікт носить майже кулуарний характер. Але в подальшому – хто знає, чим обернеться розкол суспільства, який з кожним днем, із кожним загиблим на фронті, стає все глибшим і глибшим…
