Немає міри щастю і відчаю нашому
45-й день
Заголовок взяв у письменника Ернеста ван ден Хаага, того, який сказав: «Бажання зберегти ідентичність своєї нації не вимагає виправдання».
Поки світ обговорює новий злочин російської армії в Краматорську, поки в Україні від союзників йде озброєння, поки екстрасенсорні оглядачі гадають, чи скоро помре Путін, поки в столицях світу вираховують, коли скінчиться війна, поки на українських диванах горить обшивка від обурення Арестовичем, ЗСУ готуються відбити другу спробу вторгнення на південному сході. Ця головна подія, здатна вплинути на подальші злочини, передбачення та обурення. Немає нічого важливішого, ніж зупинити рух гори заліза, осідланої мародерами. Викриття «зрад», розкорковування закритих телевізійних тусовок, результати спостережень через замкові щілини дипломатичних та військових дверей, вдумливе перерахування зроблених до війни помилок – зараз не мають значення. Під чистими струменями нового життя відмиватимемося потім, коли вичерпаємо весь бруд із ванни.
В авторитетних експертних кабінетах виявили дев'ять причин поразки російської армії в Україні. Ми знаємо про основні: недооцінку ЗСУ та переоцінку червоної армії РФ, погану логістику, ненадійний зв'язок, занадто широко відкриту пащу для заковтування жертви, старорежимне управління та тупе планування.
Частину цих помилок підправлять. Призначили нового воєначальника старої формації, зроблять тактичні та оперативні висновки, перестануть наступати скрізь, зосередившись на головному напрямі. Проте криваво-червона армія не побіліє і не переродиться, залишившись такою, як є. Ми розбили її завдяки ЗСУ, вірі у військовий талант наших офіцерів та солдатів. А ще - унікальній єдності суспільства, що виникла у фатальну годину несподівано для нас самих. Великі біди гуртують і відкривають великі перспективи. Прорахунки минулого можуть виявитися виграшними моментами, а вчорашні лузер стати лідерами. Мабуть, активізація зла змушує добро діяти симетрично і на ходу змінювати непридатні для війни правила.
Місяць ми жили одним почуттям та дихали одним повітрям. Але цього терміну замало. Треба запастися любов'ю та терпимістю до співвітчизників ще на довгий час. Якщо в когось накопичився гнів, варто вилити його через адресну лійку, суворо за призначенням. Не треба розбурхувати всіх. Це так само безглуздо, як знімати вибухи російських ракет. Гіперестезія, тобто підвищена чутливість, спостерігається не тільки у нас. Вчора Е. Макрон обізвав М. Моравецького з тих самих причин, з яких у наших соціальних мережах обзивають будь-якого начальника. Але ж ми не обираємося, не керуємо країною, не несемо на собі важкий тягар відповідальності за інших. Ми звичайні люди, які заповнюють своїми почуттями простори країни: вулиць, доріг, соціальних мереж… Бажано доброякісними.
Ніхто не знає, коли і як закінчаться випробування. Ніхто не знає, чи вийде з них живим чи живою. Невизначеність породжує нервозність. Але в горі та стражданнях, що сковують душі та свідомість, є і радість очікування. Коли ще з'явиться історичний шанс помститися за багатовікове національне приниження. Ось він перед нами, виходить із весняного туману українського степу. Лихо від вторгнення велике, але ще більше бажання сатисфакції.
Тому немає міри відчаю і немає міри щастю. Все замішано на тісті завтрашнього хліба, що підходить у печі нової ери.
