No problems. Just solutions
Наші українські реалії регулярно нагадують мені епізод із шедевру Олександра Довженка “Земля”. Під яблунею сидять двоє у вишиванках: споконвічний, сивочолий дід та маленьке дитя. Обоє без зубів. Навкруги гупають яблука. Обоє намагаються яблуко вкусити. Нічим. В старого вже немає зубів, в малого ще не виросли. І вкусити яблуко їм ніяк...
Великий Довженко використовував це, як метафору вічного бажання і неспокою.
Hromadske TV – як результат суспільних бажань та небайдужості української громади – це абсолютно унікальна медійна історія.
Останній скандал в медійному середовищі, наче беззубі спроби відкусити від яблука спільного успіху. І натомість, маємо яблуко розбрату.
Ми з подивом дізналися, що проект, заснований, по-суті, “понятійно”. Між власником бренду “Громадське” Романом Скрипіним та групою журналістів була домовленість, яка базується на довірі та чесному слові між партнерами. А не на формальних, юридичних засадах, коли всі учасники проекту розуміють свої права, відповідальність та ризики. Коли “довіра” - це не лише наївні, інфантильні прагнення та мрії, а чітко прописана процедура колективної відповідальності та корпоративної етики. Одним словом, історія творення Громадського була заведена на простий, суб’єктивний рівень міжлюдських стосунків.
Досвід вчить, коли все замикається на одній фізичній особі, конфлікт неминучий. Ясний менеджмент часто розбивається об непомірні амбіції. Волюнтаризм однієї особи та ідея громадського телебачення не можуть утворювати союз. Вони несумісні. Адже, невидима та межа, де закінчується журналіст і починається порядність, де закінчується професія і починаються мораль та совість.
Виходячи з парадигми довіри, Роман Скрипін мав би вчинити ЧЕСНО. Зібрати колектив і поділитися своїми планами. Домен і гроші на PayPal та Youtube – це і є питання совісті. Журналісти Громадського - такі ж господарі цього проекту. Вони мають таке ж право на бренд, бо вклали в нього свою репутацію, інтелект і професійну працю.
Будь-який конфлікт від небажання шукати компроміс. Всі проблеми вирішуються через діалог, через вміння домовитися.
Випадок Р. Скрипіна та Громадського – це коли в голові щось є, а в серці пусто. Або, перефразуючи класика: стали відомими раніше, ніж порозумнішали.
Дякувати Богу, є притомна Наглядова рада і поважні люди, які туди входять. Й саме це дає шанс історії Громадського залишитися прозорою і відкритою.
А ще було би добре познайомити суспільство зі списком донорів Громадського і пояснити їхню роль, права та обов’язки, щоби потім не було так болісно дізнатися правду.
Бо, в наших українських реаліях зрозуміти роль і різницю між спонсором, донором та інвестором в медійних історіях дуже складно.
Варто розвіяти наші сумніви щодо природи походження капіталу Громадського. Бо, підозри, що за окремими журналістами Громадського стоять чи Ахметов, чи Коломойський, чи Адміністрація Президента висять в повітрі, але легко можуть перетворитися на гирі , які заважатимуть Громадському рухатися вперед і прогресувати.
Ми вже маємо сумний і драматичний приклад каналу ТВІ з майже цією самою командою журналістів. Канал здавався опозиційним медіа, а насправді, був інструментом корупціонера Мартиненка, бізнесмена Жванії та інших, які просто рвалися до влади.
Зрештою, не робить помилок той, хто нічого не робить.
Юнацький романтизм, максималізм та мужність колективу Громадського ТБ викликають повагу. А ще більшу повагу в мене викликають ведучі старшого віку на ВВС та CNN чи NBC. Кожне їхнє слово важить так багато, бо за ними колосальні професіоналізм та життєвий досвід. Очевидно, право бути суспільними арбітрами та медіаторами заслуговують роками журналістської праці. Уявити подібний конфлікт у світі медійних “могулів” неможливо не тільки через убезпеченість кодексами та редакційною політикою, а ще й завдяки зрілості журналістського цеху.
Бо, доросла людина все ж мислить перед тим, як вдарити. Від емоції до вчинку найкоротший крок. Тим більше, коли не визначено однозначно винних, немає консенсусу і єдиного бачення вирішення конфлікту. І варто на хвилину задуматися, чи треба виносити на публіку скандал в колективі.
Самі журналісти Громадського волають про “зраду” і “всьо пропало”, і дзвонять у фейсбучні дзвони “всі проти всіх” – і в першу чергу проти самих себе, проти бездоганної репутації Громадського телебачення.
Професійна журналістика – це не шоу-бізнес. Не треба тут рвати душу і вивертати свою білизну, коли можна вирішити проблему в цивілізований спосіб. Буквально, навчитися розмовляти і чути одне одного.
Джону Леннону приписують одну чудову фразу. Мій же приятель бачив цю фразу в Америці, написаною на великій фурі: No problems. Just solutions.
І це правда. Немає проблеми, коли є бажання знайти рішення.
Тому, я вірю, журналісти не доведуть ситуацію до того, що Громадське перетвориться на уламки. Я хочу вірити, що це складнощі росту, а не діагноз і бажаю Громадському нових перспектив.
