Обід у Токаї
Узявши курс на угорський Токай, розташоване всього за 100 кілометрів від Ужгорода славнозвісне угорське місто, на виднокраї з’являються пагорби, такі несподівані тут, що здаються цілими горами. Ген там уже гориста Словаччина, а ти пензлюєш вузьким шляхом, що в’юниться між полями й виноградними плантаціями, будинки стають все чепурнішими, а колір зелені насичується, це свято флори й сонця.
Токай стоїть на великій воді – тут Бодроґ впадає в Тису, й річка стає такою широкою, аж не віриться, що всього за три сотні кілометрів звідси вона ще була студеним бурчаком. Це ідеальна Угорщина: місто невеличке, і чи не в кожному другому домі – винарня з харчевнею. Квітів стільки, ніби місцеві ґаздині змагаються у вмінні виростити якнайбільше стебел на метр квадратний. Палісадники кольорово палахкотять, у вікнах і на балконах – вазони, стіни обплетені плющем, а двори накриті тінистими луґошами з винограду.
Осьдечки церква, де півчим був Григорій Сковорода. Він прибув сюди в складі комісії, яка відбирала вина для російського імператорського двору. Непогана робота для філософа й поета. Після кількох келихів токайського і справді тягне пофілософствувати й погратися словами.
Токайські винниці вгризаються в землю, як дощові хробаки. Заходиш у таку, вимощену великими каменями, й одразу ж видихаєш із полегшею, бо тут прохолодно й тьмяно. Сідаєш, тобі наливають спробувати вина, дегустуєш ніби обережно, а в підсумку воно б’є в голову й гатить по ногах. Не знаю, як там із російськими імператорами, а мені угорське вино не дуже смакує. Є в них деякі білі, які мені здаються питними, і часом можна знайти запашне розе, але загалом у цьому теруарі найкраще вдаються напівсолодкі й десертні вина. Усе це на любителя.
Угорські кельнери найгарніші в світі. Вони скидаються на підстаркуватих мафіозі, що вийшли в зал ресторану, аби підслухати важливу розмову відвідувачів. Сивочолі офіціанти ходять повагом, у задній кишені штанів носять гребінець, а в нагрудних – блокнотики й ретельно застругані олівці. Вони дивляться в дзеркало частіше, ніж дами. Їхнє волосся не просто зачесане, а ще й акуратно змочене водою з цукром, щоб блистіло й тримало форму. Їхні вгодовані пузиська служать наочним підтвердженням, що в цій корчмі готують добре.
Кожен із них має годинник на руці і золотий перстень на безіменному пальці. Найбільше вони люблять читати газети за кутнім столиком перед вікном, гасити сигарети в попільничці розмашистими круговими рухами й спідлоба позирати на телевізор над шинквасом. Вишколені й ґалантні, ці офіціанти є останнім реліктом високої культури, що колись панувала в імперії австріяків і мадярів. У ті часи місто визначали не ринкова площа й маґдебурзьке право, а наявність ресторації з бодай одним кельнером у білій сорочці з метеликом.
Саме в таких малих містах і живе справжня Угорщина. Піяння когутів тут перекликається з бемканням церковних дзвонів, деренчання велосипеда, що котиться брукованою вулицею, гармонізується з дзижчанням ос і бджіл, що літають навколо стиглих виноградних грон, а з вікна долинає запах гарячого ланґоша зі сметаною й часником. Мадярська мова звучить над цим сонним краєм, як древнє й незрозуміле заклинання.
З Токая не хочеться нікуди їхати. Тут, над Тисою й Бодроґом, можна кинути якір і жити, рятуючись вечорами від полчищ комарів та іншої комашні. Пити вино, дивитися в далеч, сміятися з друзями і смажити м’ясо, додаючи до нього червону паприку великими ложками. А з радіо на підвіконні хай би звучала якась музика, гецання й гупання, без якого тут усі би поснули.
