Очі міма
Пам’ять, вона сама знає, що варто зовсім забути чи відрядити ніби в довготривалу відпустку за свій рахунок, а що взяти з собою, буває, надовго. Вибірково — яку-небудь дрібницю, погодьтеся, так зафіксує, знайшовши особливе місце, так вгніздиться, що не вивітрюється, не зникає це відчуття, нехай і швидкоплинного первісного тяжіння, ніби огорненого особливим вишуканим флером. Флером саме для тебе, ніби hand made на винесення. Так я назавжди запам’ятала обличчя незнайомого мені міма-акробата — учасника, як для мене, особливих щорічних весняних ласощів під час днів «Французької весни», а цей вуличний видовищний бенкет полюбився, впевнена, всім.
Того прохолодного весняного вечора (певна річ, не цієї весни) міми-ангели віртуозно дратували своєю абсолютною недоступністю: то пролітали десь там високо з неймовірною швидкістю на тросах, натягнутих над вишукано освітленою Софійською площею, то спускалися так низько, що можна було майже дотягнутися до протягнутої руки акробата-ангела. Побачивши близько-близько (зараз би точно зауважили, що була порушена вірусна дистанція), що навіть приготувалася почути від нього щось привітно-підбадьорливе, але поглянувши в очі артиста, все зрозуміла — чи то через грим, чи то просто по-людськи — вони зізналися мені: «Це я для вас сьогодні став легким і безтурботним, цією відчайдушною метафорою, а у мене самого теж проблем хоч відбавляй. Сьогодні — ви допомогли мені, а я вам, ось у цьому й уся таємниця». Я тоді миттєво відчула: це чистісінька правда, і вона настільки багатошарова, що відгадувати, неначе розглядати під мікроскопом, не стала, адже флер таємниці буває важливішим за саму таємницю, і якщо ввіряють їй, як секрет, щиро, то ти забуваєш, що перед тобою артист, що це, може, просто вишколена техніка. Ні, якщо на смак відчуваєш життя однаково, то дистанція миттєво зникає: і вікова, і настроєва, і спрощено стандартна «наставник — учень».
Раптом відчула себе дівчам зі свого дитинства — трохи розбишакою та веселою базікою, і тут ніскільки не мотивовано спливла далека картинка. Пам’ятаю, як у комунальному дитинстві, коли родина з п’яти осіб тулилася в одній кімнаті, ще дівчам намацала своє сьоме небо в тисняві, вилазила на підвіконня, засмикувала за собою фіранку і годинами дивилася вдалечінь, насолоджуючись спокоєм. Ось так я і задумала ще років 10 тому, якось утілити ідею мого відокремленого підвіконня з дитинства і подарувати собі в дачному саду місце для мовчання, де пануватиме далечінь, що лиш відкривається, спочиває захід, дзвенить уранішній світанок, і можна там думати про все, що дороге, про те, що ніколи не потьмяніє, про те, що було і є найважливішим у житті. Можна буде піднятися над метушнею, озирнути все з висоти, зі свого захисного пагорба, радіючи, що не волочуся по життю, як валіза з відбитими коліщатками, і знаєте, все вийшло і навіть виправдалося, хоч по життю я більш ніж балакуча, так, упевнена, всім членам родини потрібен свій ніби внутрішній дворик для душевної тиші — острівець недоторканості.
У селі, де дача, у багатьох селян з’явилася постійна робота: догляд за чужим садом або лише поливання. Так містяни та селяни дали один одному роботу. Трапляється, що ті, хто наймає помічника для поливання, самі в Києві заробляють хоч і значно більше, але далеко в не надхмарному обчисленні. Адже зрозуміло, напоювати сад — це як напоювати душу, на це не шкода.
У селі щорік улітку величезна кількість киян, тут дуже багато баз відпочинку ще з давнього часу. І ось цими літніми вихідними, ще в непом’якшеному карантині, приїхало багато-багато киян. Дивилася я на них зі своєї тераси, ніби зверху, мало не очима міма і думала: як же це вони допомагають один одному — ні масок, ні рукавичок, а про дистанцію взагалі не йшлося, обійми, сміх — вирвалися, неначе зовсім забули, що в нашій бідній країні, де і лікуватися доведеться за свій рахунок, а якщо його немає? Зовсім не збиралася читати нотації, а просто роздумувала та була приголомшена. Звідки така легковажність у дорослих людей?
А один знайомий сільський хлопчина, який зараз працює на будівництві в Києві і додому вирвався на днів зо два, сказав мені: «А ви бачили хоч одного хворого? Я ні. Все це дурня». А жінка, яка приходить до нас поливати, коли нас немає, бо всі на роботі в Києві, восени минулого року попередила — більше цим займатися не буду. А цієї весни прийшла, як ні в чому не бувало, — змінилася обстановка — робота зараз потрібна всім.
Адже на своїй мовчанці я і розмовляю, і працюю, намацуючи теми, і одночасно відпочиваю, але чомусь часто згадую мудрий погляд того весняного міма. Може, це і є — непомітний загадковий флер.
