Очка зажмури
Шанувальники творчості Юрія Винничука останні кілька років не мають на що нарікати – письменник тішить їх новими романами щоосені. Здавалось би, лише вчора вийшла чи не найважливіша книжка української літератури минулого десятиліття – «Танґо смерті», а з того часу літератор устиг опублікувати об’ємні романи «Аптекар», «Цензор снів», а кілька місяців тому – й «Лютецію». Така продуктивність свідчить, що Винничук перебуває у блискучій формі, хоч сам письменник і стверджує, буцімто ці книги значною мірою написав ще в совєтські часи, коли не мав змоги друкуватися, а нині їх лише доопрацьовує й видає.
Хай там як, а кожна нова книга Юрія Винничука стає подією в літературному житті - рецензії, нагороди, списки бестселерів і черги на Форумі видавців давно вже супроводжують новинки цього автора; «Лютеція» не стала винятком. У новому романі літератор переплітає дві сюжетні лінії – одна з них оповідає про любовні пригоди Івана Вагилевича, друга – про дитинство й молоді роки іншого ліричного героя роману, письменника Юрія Винничука (не забуваймо, що йдеться про художню літературу, тож ототожнювати абсолютно автора й героя не варто). Прийом роздвоєння й переплітання сюжету, коли розділи почергово розповідають, то одну, то іншу історію, аби наприкінці роману злитися в єдину нарацію – не новий для Винничука, всі його останні романи написані в цьому ключі. Під час читання навіть закрадається думка, що «Лютецію» можна б розділити на дві окремі книжки – автобіографічну про самого Винничука і еротико-скандальну про Вагилевича – але з наближенням фіналу майстер зшиває ці фабульні лінії в настільки нерозривний містичний вузол, що читач може лише подивуватися витонченості авторового задуму.
Та облишмо Вагилевича і певні провокаційні риси характеру його персонажа в книзі осторонь (хоча безсумнівно, що Юрій Винничук навмисно додав образу одного з засновників «Руської трійці» пікантності), бо найцікавішими в «Лютеції» є автобіографія самого Винничука. Тут варто одразу наголосити, що вірити цьому знаному містифікатору абсолютно не слід – зрештою, в усіх своїх книжках письменник дещо ідеалізує й «прикрашає» чи ушляхетнює автобіографічні мотиви.
Та все ж складно не розчулитися, читаючи про бабцю, що каже маленькому капоснику Юркові «очка зажмури» ‒ ніби ділячись з дитиною секретом того, як можна сховатися від жахів цього світу. А трагічного в дитинстві письменника була чимало – чого лише варта історія про батька, що потрапив у совєтську тюрму за партизанку. Разом із шурхотом сторінок маленький, наївний і чемний Юрцьо виростає в молодика, ловеласа і звабника, мрійливого літератора, який любить писати, але його ніде не друкують, фарцовщика й завсідника львівських кнайп періоду застою, а потім і в професійного письменника-циніка. Це історія про одне життя – часто меланхолійна, бо автор озирається назад з ностальгією, сумуючи за часом, який зник, і за людьми, що їх не стало. Описуючи своє дитинство й молодість, автор портретує й епоху, в якій йому довелося жити, змальовує повоєнну Галичину, досить колоритно окреслює образи ділків, яких розпад Союзу виніс на гребінь хвилі, передає дух богемних і бандитських 90-х.
Мені здається, що це найщиріша і найдобріша книжка Юрія Винничука – присмачена, як то завжди з його творами, масними жартами й неймовірними історіями, але все ж по-дитячому ніжна й нелукава.
