Одеса зачаровує і розчаровує
Час вимагає нового погляду на місто, переосмислення його минулого та формулювання візії майбутнього
Це майже те саме, що віднайти Атлантиду, — знайти на вулицях Одеси її українську історичну складову. Перлина Причорномор’я в усіх, хто бував чи лише заочно знайомий із містом, вимальовується в обрисах винятково імперських. Недарма посеред однієї з площ міста помпезно підноситься Катерина ІІ, за наказом якої нібито й засновано місто, не з нуля — на місці відвойованої в турків фортеці...
Та майже ніхто не згадує, що фортецю Хаджибей взяли чорноморські козаки Антона Головатого (пам’ятник якому встановлено в Одесі 1999 року) й Захарія Чепіги. І далі, як не крути, проте саме українське чорноморське козацтво займається розбудовою порту, з якого й починається Одеса...
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине,
От де люде наша слава
Слава України...
Так воно в оригіналі в Тараса Григоровича.
Нащадки ненавчених історією, наївних дідів-прадідів осіли понад Чорним морем. Доволі сумнівно, щоб усі вони аж настільки стрімко асимілювалися. Схоже, що на початках мовою спілкування молодого міста була французька — для «верхів», українська й татарська — мови «низів». Російська — для офіційних установ і документообігу.
Без сумніву, що серед інших, козацькі ставали учнями Рішельєвського ліцею, низки приватних пансіонів і гімназій, а згодом — і Новоросійського університету. Тільки не знайдемо в Одеському національному університету ім.Мечникова меморіальні дошки ні Симиренку, ні Лизогубу. Серед когорти видатних випускників далеко не одне українське прізвище: Олександр Богомолець, Микола Гамалія, Данило Заболотний, Михайло Слабченко, Лев Тарасевич, Микола Куліш... Не повірите, та першу лекцію з історії України українською мовою Михайло Грушевський прочитав саме в Новоросійському університеті...
А чого вартий Музей рідкісної книги наукової бібліотеки університету, однієї з найстаріших бібліотек, заснованої ще 1817 року. Крім стародруків й інкунабул, є книги особливо цінні для нас — перше прижиттєве видання автора «Енеїди», перше видання «Чорної ради», нелегально ввезений мініатюрний «Кобзар», книги Лесі Українки, що побачили світ у 20-х роках у Одесі, українські книги зі штампом «заборонено до видачі», праця С.Шелухіна «Назва України» тощо. Довго і наполегливо ми пробивалися до Музею, що за площею для відвідувачів дорівнює одній кімнаті. Так і не зрозуміло керівництво бібліотеки, що ж для нас тут цікавого, не показали фантастичних розмірів книгосховища, не усвідомлюючи значущості об’єкта для тих, хто цікавиться непопсовою Одесою.
Бо попсова Одеса доступна і проста. Її «культурний імідж» створювався і укріплювався послідовно:»нещасний» Пушкін у засланні (а якщо придивитися уважніше, то про таке «заслання» хіба мріяти можна було), де Рібас, Воронцов, Дюк, Ланжерон, Маразлі (щоправда, Одесі пощастило з градоначальниками-європейцями), порто-франко й з усіма похідними. Від верхів до низів. Від блиску аристократії до сентиментальних двориків Молдаванки і Пересипу. Від пушкінських прекрасних дам до бабелівських бендюжників і халамидників із найромантичнішим нині одеським героєм Мішкою Япончиком — Бенею Криком. Одеса, в якій не потрібно думати, лише — насолоджуватися миттєвими радощами життя. Одеса, яку оголошено столицею гумору. Одеса — місто, в якому, здається, немає місця політиці. Та то лише здається. Бо, згадуючи 1918—1920-ті в Одесі, варто не лише через Мішку Япончика. Саме тоді через місто пройшли тисячі представників дворянства, бізнесу, військових, що тут востаннє цілували рідну землю, вирушаючи назавжди в еміграцію. І серед них зокрема родина гетьмана Павла Скоропадського і сам гетьман...
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Є річ, яка впродовж століття в Одесі залишається незмінною, — тяглість нівелювання української складової міста. Пальців однієї руки вистачить, щоб полічити меморіальні дошки відомим українським громадським діячам і літераторам. Будинок на вулиці Пастера, 52, увінчують дві меморіальні дошки — Івану та Юрію Липам й Іванові Луценку. Будинок на розі вул. Жуковського — дошки Лесі Українці й Михайлу Комарову. Мало віриться, що навіть непересічний одесит знатиме бодай щось про ці імена в історії Одеси.
Хто ж нині повірить, що Одеса стала другим містом, де з’явилася «Громада», започаткована відомим у місті педагогом Леонідом Смоленським. Що тут видавалися українські часописи, книги і складалися словники в той доволі непростий для українства час. «Громадівців» і близьких до їхнього кола в місті було не так багато, але не так і мало, щоб відстоювати українське питання в Одесі. Між іншим, одним із прихильників «Громади» був Ілля Мечников. Як то було, згадує Євген Чикаленко в своїх «Спогадах», Богдан Комаров у листах до Зленка і мемуарах... А якщо старанно пошукати, то можна ще відкривати і відкривати невідому українську Одесу, що стиралася імперськими циркулярами, совковими директивами, репресіями, переслідуваннями, зневагою, ґлузуванням і загальним безпам’ятством.
Не дивно, що імена найвідоміших із сучасників — Святослава Караванського і Ніни Строкатої — так довго повертаються в рідне місто. А хто і коли згадає когорту молодих шістдесятників, що гуртувалася довкола цієї дивовижної родини? Ще, на щастя, є живі очевидці тих подій і тут би встигнути опитати, зафіксувати, зібрати важливе для майбутнього. Мріється побачити в місті пам’ятний знак чи бодай дошку відомому художнику Михайлові Жуку — одному з найкращих художників-модерністів... Дуже-дуже тихо згадують імена Олександра Довженка і Юрія Яновського на неймовірно популярній нині серед відвідувачів Одеській кіностудії, де минули перші роки в кіно всесвітньовідомого українського кінорежисера.
Ах, Одеса... Тут згадувати й згадувати українські імена. Адже місто особливе. Місто, що приваблювало не лише морем, а й своєю інакшістю. Місто, де все ж більше до тих самих 20-х ХХ ст. у тренді була французька, німецька, англійська, італійська, — мови, що лунали в місті. Мови, яких навчали, одночасно відучуючи від «мужицької», дітей у приватних пансіонах. Подібний курс відцурання рідної мови був у приватному великопанському пансіоні Рандаля Євген Чикаленко. До щему зворушливий момент — одеський дворик, де розташовувався великопанський пансіон, зберігся й досі. І чи не вперше за багато-багато років у ньому згадано про Великого Українця...
Одеса зачаровує і розчаровує. Зачаровує великим і розчаровує найдорожчим. Неможливо не закохатися в місто, де платани й акації накривають розлогим шатром вулиці з неповторною архітектурою, де вітер з моря пахне східною кавою й міцним тютюном, дзвенить італійськими ритмами. Одеса, локальна культура якої унікальна саме через яскраве розмаїття етносів і впливів, відкритості світу. Одеса, де цінують італійську оперу, але українську мову вітають, як і колись, хіба виключно зі сцени драматичного театру...
Одесі не позаздриш. Занадто довго тягнеться шлейф її імперського минулого, не відпускаючи в майбутнє. Відчутно, що місто не має візії власного майбутнього. Та синьо-жовтий прапор над міською радою нагадує, що Одеса — це Україна.
І що раніше одесити почнуть маркувати території загубленими українськими іменами, просвітницькими проєктами, то «лагіднішим» має відбуватися процес навернення в лоно материнське. Жити в сучасній і майбутній Україні з імперським апломбом не вдасться. Як там кажуть сучасні філософи й маркетологи: «Змінюйся або...»
Час вимагає від Одеси нового погляду на місто, переосмислення її минулого і формулювання візії майбутнього.
