Олімпійське Сараєво: війна замість миру
У 1984 Сараєво приймало зимову Олімпіаду. До цієї події в столиці Боснії і Герцеговини збудували нову інфраструктуру: спортивні об’єкти, готелі, дороги. Соціалістична Югославія процвітала, її паспорт відкривав усі західні кордони без віз, країна здавалася сильною, народ – щасливим і толерантним. Та не минуло й десяти років, як рай перетворився на пекло: націоналізми й популістичні політики роздерли державу на ворогуючі шматки, а люди (не лише армії) почали вбивати одне одного. Й олімпійська інфраструктура, створена для спорту і миру, була використана для обстрілів обложеного Сараєва.
Сараєву би пасувала назва Міжгір’я – місто розташоване в долині між стрімкими горами, у старих дільницях вулиці здаються ледь не вертикальними, а червона черепиця у сонячному промінні створює образ середземноморського порту. Крім численних спортивних об’єктів, організатори Олімпіади вирішили підкреслити ще й геніальне положення міста, унаочнити його «альпійськість», тож на одній з найвищих гір збудували панорамний ресторан. Либонь, чимало репортерів у ті дні користувалося метафорою «як на долоні», оскільки з гори Требевіч і справді відкривається неймовірний вигляд на все місто. Як виявилося пізніше, цю туристичну принаду можна було використати не лише для задоволення й захоплення красою; добротними олімпійськими дорогами у 1992 році місцеві серби вивезли на гору важку артилерію й почали обстріл міста. Кількарічна облога Сараєва – один із найбільших злочинів кінця минулого століття, а жах його полягає в тому, що місто серед інших бомбили його ж мешканці. Точніше, частина з них – войовничі налаштовані серби, що не хотіли бачити Боснію й Герцеговину незалежною державою. Чому? Бо без неї неможлива «велика Сербія».
Вписую у джіпіес назву об’єкту й вирушаю в дорогу. З центру Сараєва до згаданого панорамного ресторану – одинадцять кілометрів гірськими серпантинами. Чим ближче до вершини – тим частіше обабіч дороги видно покинуті, обстріляні чи й спалені будинки. Від колишнього ресторану залишився загиджений бетонний скелет, з якого, втім, і досі шикарно розглядається Сараєво. Жах огортає від думки, що в час війни місто і його мешканці нагадували запроторених у криницю заручників, на яких згори кидають бомби. Часом цілячись – намагаючись зруйнувати стару бібліотеку Вєчніцу (спалено найстаріший книжковий фонд у Боснії!), мінарети мечетей, місця скупчення людей (базар Меркале, школи, урядові установи), безупинно вдивляючись у приціл снайперських гвинтівок, аби вбити перехожих і пасажирів трамваю; а інколи й просто так, усліпу – щоб посіяти страх і задля п’яної розваги.
Гуляю лісом, насолоджуючись свіжим повітрям кінця весни. Неділя, і в найкращих місцях великі компанії зібралися на пікніки; ліс повниться дитячим сміхом, попсовою музикою з автівок і запахом диму з численних ґрилів. А поміж усім цим – заросла травою кишка колишньої траси для бобслею, де ставили свої рекорди спортсмени світового рівня. Місто намагається жити нормальним життям, але шрами війни визирають у найнесподіваніших місцях: на тротуарах («сараєвські троянди» ‒ мічені червоною фарбою, на яких були смертельно поранені пішоходи), на посічених кулями фасадах будинків у самому центрі міста, у лісі на пагорбах, де знищені олімпійські об’єкти нагадують про світле минуле, що було використано як знаряддя смерті. І найгірше, що війна закінчилася двадцять років тому, а рани досі живі; Боснія й Герцеговина так і не знайшла оптимальної моделі для розвитку, намагаючись не вирішити болючі питання, а просто приховати їх від сторонніх очей. Та й, на жаль, від своїх також.
