Отроцтво
«06.03—12.03.2015»
Днями я дуже розчарував свою улюблену 12-річну похресницю. Вона запитала, чи бачили ми з її татом живого Сталіна. — Ні?! Ну, хоч живого Леніна бачили? — І тут невдача. Не пощастило їй із батьками! Але, якщо замислитись, історичних подій за чотири десятиліття моєї пам’яті минуло чимало. Живого Сталіна — ні, але живого Брежнєва, який 9 травня 1981 року стояв метрів за десять від мене, другокласника, на відкритті «Музею Вітчизняної війни», я бачив. Андропов, Черненко, якщо не враховувати переляканих перешіптувань дорослих про денні облави в кінотеатрах і магазинах у пошуках прогульників виробництва, в цілому минули для мене непомітно. Якщо трансляцію похорону Брежнєва нас усією школою відправили дивитись по телевізору в актовому залі, то лафети з двома вождями, які пішли слідом за ним, я спостерігав уже вдома в програмі «Время».
• А потім, одного березневого дня 1985 року ніби воднораз відчинилось вікно. Я міг би подумати, що це просто я підріс і почав дивитись на світ іншими очима, але так сталося, що водночас зміни відбулися і з усією країною. Все змінилося 11 березня, рівно 30 років тому, коли генсеком став за політичними стандартами тих часів практично у розквіті молодості 54-річний Михайло Горбачов. Міша, Рая... — У наш світ із вбраннями першої леді прийшла спочатку світська хроніка, яка що скрутнішою ставала ситуація в країні, то більше викликала роздратування. Перебудова, Чорнобиль... — ні, всіх не згадаю, — всіх слів, якими збагатив мови світу СРСР тих років. А до того... До того ми дали світу хіба що слово «супутник»...
• Мало хто помітив, але цього року вперше на моїй пам’яті до Києва до 8 березня привезли грузинську мімозу. Раніше вона була виключно абхазького походження. А мені одразу кинулось у вічі — суцвіття абхазької більш густі й пухнасті. Щоразу 8 березня, вдихаючи аромат абхазької мімози, я згадував середину 80-х, коли абхазькі Гагри були для мене маленькими дверцятами в інший світ. Саме звідти ми привозили касети ще напівпідпільного Жванецького, книжки Фазіля Іскандера — безсмертний «Сандро із Чегема», «Кролики й удави». Начитавшись і наслухавшись, я невдовзі перейшов до «голосів», а на кінець 1986-го моє «моральне зубожіння» зайшло так далеко, що я відмовився вступати до комсомолу, — так і ходив один на всі три старших класи без значка. А тих Гагр мого дитинства вже немає. Сім’я, у якої ми тоді жили, виїхала з війною — в обмін на документи додому їх «відпустили»... А от сусідам-грекам не пощастило — всю сім’ю до останньої людини вбили «визволителі»-абхази. Перегортаючи в пам’яті сторінки «Сандро» Іскандера, досі дивуюся, звідки стільки тваринного раптом спливло в цьому здавалося б «пасторальному» народі... От і довіряй після цього літераторам...
• А ось у моїй школі дихання часу дуже довго не могло просочитися крізь заслін чергових на вході, які вимагали від усіх, хто входить, наявність змінної пари взуття. — Змінне взуття — для того часу недозволена розкіш... Наш класний керівник — парторг школи — раз на тиждень збирав клас і проводив інструктаж: що відповідати, якщо на вулиці нас зупинить американський кореспондент і попросить пред’явити докази, що в СРСР немає безробіття. Лише з 9 класу у нас з’явилась викладачка загальної біології, яка дозволяла ідеологічні вільності — уроки-інсценування. Ніколи не забуду наш «Прожектор кайнозою» — сценку-пародію на офіційний рупор горбачовської пропаганди «Прожектор перебудови», або урок антропології (у складі курсу загальної біології) у вигляді «прес-конференції «Інституту людини», де я зображував бувалу західну акулу пера, що викриває радянських чиновників від науки. Господи, і це ще 1987-88-й роки, які насправді здаються перебудовними лише на дуже великій відстані.
• Найдивніші відкриття в СРСР тієї пори робили не фізики чи генетики. Це була золота пора істориків, коли їхні книжки розхапували, як гарячі пиріжки, а газети і журнали стояли в чергах за інтерв’ю, що викривали їх. Спершу схема була нехитрою — на зміну радянському монотеїзму, епосі непогрішимості комуністичних вождів, прийшла маніхейська бінарна система, у якій світлому богу Леніна протистояло зле божество Сталіна. Перебудова малювалась її ідеологами поверненням до чистого комунізму Леніна, але якось випущена з пляшки правда виявилась погано керованою. Дуже скоро з публікацією робіт «безневинних жертв» Сталіна, на кшталт Бухаріна, вони явили своє істинне обличчя невдалих фюрерів, а публікація додаткових томів повного зібрання творів самого Леніна зірвала маску гуманізму і з головного ідола комуністичної ідеології.
• До 1989 року, коли я закінчував школу, настала пора політичного атеїзму — повного розчарування в радянській системі. Для мене її символом стала виставка Іллі Глазунова в тодішньому Музеї українського мистецтва (тепер Національному музеї). Проігнорувавши уроки, сльотавого березневого дня 1989 року я відстояв величезну чергу від теперішньої Європейської площі (тоді ще Ленінського комсомолу) до Музейного провулка і потрапив до залів, де було виставлено величезні панно «Містерії ХХ століття», «Вічної Росії». Але для мене та виставка запам’яталась і, власне, закінчилася зовсім іншим полотном. Не пам’ятаю його назви, але та картина назавжди закарбувалася в мою пам’ять. — Церква зі слідами розпису, в якому рядами на крюках розвішені оббіловані м’ясні туші. Ось по цих тушах для мене тоді й пройшла лінія мого персонального розмежування із сучасним офіційним російським мистецтвом з усім його удаваним монархізмом і націоналізмом. Просто від тієї картини я, десятикласник, розвернувся і пішов додому. А відчуття нудоти лише під час нагадування про Глазунова переслідує мене й досі.
• Багатьом, насамперед людям старших поколінь, які пережили розчарування похолодання наприкінці хрущовської відлиги, все, що відбувалося тоді в країні, здавалося чимось тимчасовим. Поки мої однокласники ходили з комсомольськими значками, я красувався з жовто-блакитним, носив у портмоне посвідчення громадянина УНР, які видавали в офісі «Народного руху» в Музейному провулку, а моя вчителька української мови, яка в глибині душі співпереживала і поділяла мій бунт, занепокоєно переказувала мені анекдот про те, що слідом за Перебудовою напевно буде пересадка і перестрілка. Нам, молодим, її побоювання здавалися смішними, дороги назад, нам здавалося, вже не буде ніколи, і це був той самий рідкісний випадок, коли юнацький оптимізм не лише посміявся, але й узяв верх над досвідом.
• Класний керівник — той самий парторг школи — на знак помсти після закінчення школи видав мені вовчий квиток, характеристику, з якою хоч одразу в табори, але ці характеристики не цікавили вже нікого. Вже палав Кавказ, уже вирувала Прибалтика, і якусь там характеристику у київського школяра так жодного разу й не запитали. А потім і взагалі настав 1990-й — перший київський Майдан, перші 50 тисяч на Хрещатику і гучне «Масол, ми вже йдемо» над містом. Ми, подібно до нинішніх жителів Донбасу, всі до одного свято вірили, що Україна годує СРСР, і варто лишень скинути нахлібників, аби за короткий термін добитися небаченого процвітання. Я пам’ятаю образу від візитів до Києва Маргарет Тетчер і Джорджа Буша-старшого, які зі страху перед невизначеністю вмовляли політичні еліти України залишатися в Союзі. Хто вже зараз пам’ятає ту промову Буша-батька 1 серпня 1991 року в Раді, написану Кондоліззою Райс (так-так, тією самою), у якій він погрожував, що США ніколи не визнають незалежність України. Лише два з половиною тижні по тому купка московських змовників поставила хрест і на нерішучості США, і на казках тих кремлівських ідеологів, які й сьогодні стверджують, що СРСР повалили виключно в результаті змови підступного Заходу.
• І, нарешті, 24 серпня 1991-го в Києві: сотні тисяч біля Ради і на Банковій. Пригадую, як ми обшукували співробітників, які виходили з нинішньої Адміністрації Президента, вважаючи, що вони виносять секретні документи... А вже з 1 вересня 1991 року я став студентом історичного факультету тоді ще Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. — Ось так і закінчилось моє отроцтво, що розпочалося рівно 30 років тому і день у день збіглося з останньою епохою в історії СРСР, і почалися мої університети, які, от уже не знаю, чи закінчилися рік тому із розстрілом на київському Майдані... Так, Леніна і Сталіна я не бачив, але теж випало пожити в цікаві часи...
