Пані на валізах
По суті, на валізах вона тижнями, точніше, поряд з ними. Вона їх продає, працюючи за наймом на вже небідну хазяйку, яка в день нашої зустрічі в черговий раз поїхала в далекі країни і на промисел (оформляти нову партію товару) і для релаксу до Південної Кореї, де, цитуючи мою співбесідницю, «все трохи якісніше, ніж, скажімо, в Китаї». Власниця магазина вже може собі дозволити підкріплювати неабиякою монетою й свій колір обличчя, і сплатити позбавлення від зайвої шкірки (так ніжно й безневинно називають пацієнтки пластичних процедур і операцій своє прогнозоване омолоджування, і масаж у чотири-шість рук, і багато чого іншого з вельми бажаного). Фрагменти такого налагодженого життя своєї хазяйки Катя знає в переказі, сама вона — домосідка, а точніше — валізосідка. Звичайно, вона мріє про подорожі, навіть якось отримала в дарунок від своєї головної дивну маленьку валізку з сертифікатом вельми яскравої фірми (уточнюю — якісна цитата з тієї ж Південної Кореї). Валіза поки не оновилася — потрібна сума для поїздки ніяк не складеться, але, працюючи в магазинчику, має можливість і заробити, і поговорити, постежити, поміркувати. Адже покупці кожну хвилину не чіпляються з питаннями, й тому зниження власної швидкості й у неї, й у мене розтягнулося на кілька годин. Їх ми й орендували в того дня. Власне, зайшла туди, начебто, випадково, але й не зовсім. Цей магазинчик на жвавому місці в торгівельному квадраті в центрі міста й мені по дорозі. Січневе, майже березневе сонце розбурхало фантазію, схотілося додати прянощів у життя, а це означає — рвонути туди, не знаю куди й швидше, хоч на тиждень. Коротше, зрозуміла, що моя улюблена елегантна валіза в комплекті з дорожньою сумкою стала завеликою для перельотів — тягай, здай у багаж, вдягай у плівку. Ще було не зрозуміло — буде поїздка чи ні, вирішила — треба придбати маленьку, зручну, без зайвих деталей і, звичайно, на коліщатках. Якось поїхала в подорож з однією лише дорожньою сумкою й проходила всі вісім днів в одному джинсовому сарафані, щоправда, він класний, але тиждень в одному й тому ж — не затишно, але майже нічого більше не вмістилося. Ось і зазирнула того дня додивитися потрібну річ, та так нічого й не придбала. Потеревенили дві години, консультант Катя виявилася несподівано і якось, начебто, не до місця, вельми дотепною, уважною, навіть подумала — вона могла б писати, просто не знає про це. «Не пробували?» — вирішила уточнити. І почула у відповідь: «Навіщо й для кого? У групу близьких друзів, звичайно, пишу, але це як зцідити молоко, ще не забула цей процес. «Фейсбук» переповнений особами, що самостверджуються, а в деяких активність уже ближче до болісної спраги як би постійного глядацького погладжування. Мене це втомлює, та й не люблю щось перехоплювати на льоту, забігати ніби на келишок туди, де тебе не чекали, підбирати щось, якщо «станеться нагода» — це не для мене. Хоч слід сказати, сидячи на робочому місці, можу прочитувати несподівані ситуації, уловлювати міркування, що запам’ятовуються, мимоволі фіксувати життєві картинки, одним словом, вигадувати нічого не треба. Дещо записую, а увечері чоловікові переказую. Ми жартуємо — у мене в магазині все лише найсвіжіше, навіть обривки фраз. Ось з останніх: «Іранський килим завжди залишається іранським», — почула від двох стильних офісних хлопців. Зрозуміла, що вони стажувалися в Ірані й цей вислів привезли звідти. Вважаю його вельми багатозначним. Або жарт ресторанних моїх сусідів про те, як знову здешевити олів’є, хоч уже дуже давно, в минулому столітті, раків поміняли на моркву, а каперси — на солоні огірки, але, схоже, процес цей у режимі легкої вдачі й умовного професіоналізму не зупинимо. Або такий підслуханий факт з розмови покупців. Обидва, звісно, кияни, вони знайомі з юності, але один уже давно живе в Чикаго й звик говорити «у нас» вже, маючи на увазі іншу країну. Так от, у киянина біля будинку, де той живе, є якась затока. «Майже як Пірново в нашій юності, — для точності додав він. — Там плавають качки й інколи лебеді». «Чудово, — відповів киянин, — отже, замінює басейн, можна й поплавати». «Ні, це ж заборонено, купатися можна лише там, де є рятувальники». Адже «ну за тобою не спостерігають постійно», — уточнював співбесідник. «Ти не розумієш — це заборонено», — почув він іще раз.
Я подумала — у нас би купалися, їли — гуляли і в кращому разі прибрали б за собою сміття. Щоправда, смішно ідеалізувати, далеко не всі такі законослухняні, але, думаю, все ж більше, ніж у нас, адже там штрафи, і неабиякі, а не нагадування та попередження.
Катя, не зупиняючись, перескочила на інше. «Вважаю себе щасливою жінкою, — продовжувала вона вже начебто й не на тему, хоч і теми, по суті, у нас не було. — Чоловік мене кохає, а я вважаю його найкращим, умію класно готувати, а отже, економлю смачно, тільки рецептів борщів знаю п’ять видів, навіть склала свій локальний «Comfort food», але при цьому грошових запасів у домі — жодних. Нещодавно чоловіка, як то кажуть, кинули у бізнесі, й не хто-небудь, а друг. Усе треба тепер починати з нуля, адже у нас уже не час прем’єр у всіх жанрах, як у молодості. От і виходить, що окрім судів, вивести мужа з депресії — моя головна мета. Учора увечері сказала йому — не варто тягати на собі важку валізу з образами, хоч і скинути швидко не виходить, але доведеться. Захворіти від такої зради легко, а лікуватися важко й зараз нам не сплатити. У тебе є ми — я і син, це твій тил. З будь-якої трави приготую обід, завжди зрозумію й закрию рани, а успіх — це тінь, що залежить від положення сонця». «Від положення сонця? — перепитав він, — Це сама вигадала?». «Та навіщо, принесли в магазин, а у мене — вушка нашорошені. Звичайно, я шафа, що не згорає, в магазині можу й поплакати по-швидкому, але всі сили кидаю на те, щоб вигнати з мого життя запах скандалу, не дати своїй сім’ї зацементувати симптоми невдалого життя».
Їй би в психологи податися, навіщось подумала, вже прощаючись. Щоправда, їх зараз хоч греблю гати, а ця продавщиця Катя мислить і точніше і соковитіше, та й її поради були б ближче до тіла. Вона мене вразила і останньою фразою, сказавши: «Не хочу варити супчики вдів, мужа врятую, а нова валіза діждеться своєї миті й умістимо в нім наші речі. Двох».
Ще Катя пообіцяла підібрати мені грайливу, стильну маленьку й легку на підйом валізку.
З такою, думаю, подружимося.
