Перейти до основного вмісту

Перетворити шлях на дорогу

26 липня, 08:53

Вокзал – це місце, де справджуються очікування. Тільки тут. Поїзд може спізнитися, затриматися, але все одно колись приїде. Якось так. Це фрагмент одного грузинського оповідання, з пам’яті переказую. Показово воно зветься при цьому – «Смерть на вокзалі». Якщо якісь очікування і виправдовуються, то тільки на вокзалі і тільки, якщо в фіналі буде смерть. Чекай на те, що мусить статися, і дочекаєшся.

Про що мені йдеться? Звісно що про подорожі.

А десь на манівцях асоціативного мислення виринає чітка кореляція: найвідоміша серія путівників Кука раз-по-раз відлунює однойменним з’їденими в охотку окупантом. Подорожі завжди десь поруч зі страхом смерті та готовністю до неї.  

Відомий французький антрополог Марк Оже вивчає простори, котрі сам зве не-просторами, не-місцями,  non-lieux. Хороше слово,  non-lieux: це і місця, які не існують, і місця, які нікому не належать, а точніше: вони не існують, бо нікому не належіть. За суттю то – транзитні території, які потребують миттєвого входження людини в «транзитні стани», тобто втрати певних аспектів усвідомлення себе. Щоденна побутова психоделіка, яка не вимагає вживання спеціальних речовин і якихось психічних над-зусиль.

Експерименти зі зміненої свідомості завжди пов’язували з ідеєю мандрівки, мандрів-у-себе. Зрештою, тріп – це і подорож, і психоделічний досвід: одне слово на двох. Є і зворотній зв'язок між подорожами і психоделікою. Туризмом (в тому вигляді, в якому він існує від 1840-х років) завдячуємо саме сталим бажанням людини входити в «транзитні стани». Алкоголізму завдячуємо, коротше кажучи. Баптистський священик і талановитий проповідник Кук (той, що путівник, а не обід) одного дня зрозумів, що, допоки паства буде пропивати останні копійки, благодать не настане. І запропонував парафії альтернативні розваги. Він звернувся до залізничної компанії – та йому виділила потяг. Кук завантажив його прихожанами і відправив на з’їзд поборників тверезого способу життя, дорогою всіляко звеселяючи духорятівними бесідами. Таким був перший туристичний круїз. Таким був початок сучасного туризму для середнього класу.

Не-місця: аеропорти, зали очікування, салони літака, черево кита, купе, ліфт (але не сходи, бо там ми бачимо кінцеву мету, навіть якщо за мету править сходовий майданчик). І вокзал, ясно що вокзал – теж не-місце. Скажу більше: на відміну від ліфта і літака вокзал – це ще і не-час. Фрагмент життя, котрий свідомо поставили на паузу, зафіксували. Це те, від чого ми першочергово відмовляємося на вокзалах: вимірювати себе в хвилинах. (Історій про запізнення на потяг за життя кільканадцять набереться у кожного, чи я помиляюся?)

Коли починається час відпусток, в соціальних мережах виникає хвиля чекінів на вокзалах-аеропортах та відповідна хвиля роздратування. «А знаєте, – саркастично підказують один одному люди-з-інтернету, – літак відлетить і поїзд від’їде, навіть якщо ви не повідомите всім, що ви на нього очікуєте». От не факт. Легкий рук вказівним пальцем – і користувач соціальних мереж робить транзитний простір вокзалу предметним, він робить свою транзитну реальність просто реальністю. Це спроба схопити себе в момент переходу «між світами». Для того ж ми робимо весільні фото, наприклад. Чи сентиментальні портрети п’ят щойно народженого немовляти в пологовому будинку. Ми – тут. Якщо є якесь конкретне «тут», автоматично починає існувати і «ми». Та мить, коли уже прийшли на вокзал, але ще не було оголошено: «Потяг такий-то поданий на таку-то колію», опиняємося один-на-один з моментом власного не-існування. Подолати смерть, просто зачекінившись на вокзалі – це насправді просто. Гріх не скористатися нагодою.

Ідеальний транзитний стан не-існування досягається так само легко: належить уповні відчути себе туристом. Навіть якщо прямуєш на конгрес тверезників. Не-істота у не-місці.

І тут я знову повернусь до путівників Томаса Кука (тим більше, що у них цього року ювілей). Ця книжкова серія рекомендацій і довідок про нові місця  – теж своєрідний чекін: спосіб оприявнити себе суто як туриста. «Куки» не випадково зручно лягають до глибокої кишені, з котрої відтак кокетливо визирає характерний корінець. Тепер всі бачать: ти –  той, хто вбиває час і не прив’язаний до одного місця. Ти – «тимчасово неіснуючий» для родини, друзів, роботодавців, рідної мови, звичної їжі, адаптивного клімату тощо. Ти – турист. Коли хочуть в кіно чи в книжці показати, що герой є чужинцем, який не розуміє, що відбувається і не сильно прагне розбиратися, йому до кишені покладуть книжечку Кука. Закриту. А то і запаковану в пластик.

А-от в моєму улюбленому романі чоловік сидить на вокзалі і розповідає все, що він знає. Говорить про архітектуру, живопис, музику, музеї. Довго говорить. А щодо нього особисто, то ми навіть імені його не дізнаймося. Людина, яка вміє цінувати хвилини не-існування. І ясно, що нікуди він з того вокзалу не їде та не поїде.

Не-місця, з яких починаються наші туристичні мандри (котрі зрештою і складаються виключно з нанизування не-місць), роблять болісно очевидними головне протиріччя нашого соціального існування. З одного боку, в людських натовпах на вокзалах ти все одно не позбавлений індивідуальної самотності (наприклад, пробували сходити до вбиральні з двома валізами напереваги?). З іншого боку, нічим (окрім дати на квитку) не пов’язані між собою люди все одно творять спільноту – громадяни-пасажири. І в цій масі окрему людину конкретизувати страшенно складно. Мені часом здається, що демонструвати «документ, який засвідчує особу», аби потрапити на літак чи потяг, – це не для перевізника зроблено, а для пасажирів. Щоб, глянувши на фото у паспорті, засвідчити самому собі – я існую: один такий і неповторний, як мій ідентифікаційний код. Чим це не перевірка на (альтернативну) реальність? Чим не подолання страху смерті? 

Я ж з тих, хто приходить на вокзал за дві години до потяга. Ні, не боюся спізнитися. Просто умію чекати. Тим більше, коли катма шансів не дочекатися.  

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати