Перетворити шлях на дорогу
Вокзал – це місце, де справджуються очікування. Тільки тут. Поїзд може спізнитися, затриматися, але все одно колись приїде. Якось так. Це фрагмент одного грузинського оповідання, з пам’яті переказую. Показово воно зветься при цьому – «Смерть на вокзалі». Якщо якісь очікування і виправдовуються, то тільки на вокзалі і тільки, якщо в фіналі буде смерть. Чекай на те, що мусить статися, і дочекаєшся.
Про що мені йдеться? Звісно що про подорожі.
А десь на манівцях асоціативного мислення виринає чітка кореляція: найвідоміша серія путівників Кука раз-по-раз відлунює однойменним з’їденими в охотку окупантом. Подорожі завжди десь поруч зі страхом смерті та готовністю до неї.
Відомий французький антрополог Марк Оже вивчає простори, котрі сам зве не-просторами, не-місцями, non-lieux. Хороше слово, non-lieux: це і місця, які не існують, і місця, які нікому не належать, а точніше: вони не існують, бо нікому не належіть. За суттю то – транзитні території, які потребують миттєвого входження людини в «транзитні стани», тобто втрати певних аспектів усвідомлення себе. Щоденна побутова психоделіка, яка не вимагає вживання спеціальних речовин і якихось психічних над-зусиль.
Експерименти зі зміненої свідомості завжди пов’язували з ідеєю мандрівки, мандрів-у-себе. Зрештою, тріп – це і подорож, і психоделічний досвід: одне слово на двох. Є і зворотній зв'язок між подорожами і психоделікою. Туризмом (в тому вигляді, в якому він існує від 1840-х років) завдячуємо саме сталим бажанням людини входити в «транзитні стани». Алкоголізму завдячуємо, коротше кажучи. Баптистський священик і талановитий проповідник Кук (той, що путівник, а не обід) одного дня зрозумів, що, допоки паства буде пропивати останні копійки, благодать не настане. І запропонував парафії альтернативні розваги. Він звернувся до залізничної компанії – та йому виділила потяг. Кук завантажив його прихожанами і відправив на з’їзд поборників тверезого способу життя, дорогою всіляко звеселяючи духорятівними бесідами. Таким був перший туристичний круїз. Таким був початок сучасного туризму для середнього класу.
Не-місця: аеропорти, зали очікування, салони літака, черево кита, купе, ліфт (але не сходи, бо там ми бачимо кінцеву мету, навіть якщо за мету править сходовий майданчик). І вокзал, ясно що вокзал – теж не-місце. Скажу більше: на відміну від ліфта і літака вокзал – це ще і не-час. Фрагмент життя, котрий свідомо поставили на паузу, зафіксували. Це те, від чого ми першочергово відмовляємося на вокзалах: вимірювати себе в хвилинах. (Історій про запізнення на потяг за життя кільканадцять набереться у кожного, чи я помиляюся?)
Коли починається час відпусток, в соціальних мережах виникає хвиля чекінів на вокзалах-аеропортах та відповідна хвиля роздратування. «А знаєте, – саркастично підказують один одному люди-з-інтернету, – літак відлетить і поїзд від’їде, навіть якщо ви не повідомите всім, що ви на нього очікуєте». От не факт. Легкий рук вказівним пальцем – і користувач соціальних мереж робить транзитний простір вокзалу предметним, він робить свою транзитну реальність просто реальністю. Це спроба схопити себе в момент переходу «між світами». Для того ж ми робимо весільні фото, наприклад. Чи сентиментальні портрети п’ят щойно народженого немовляти в пологовому будинку. Ми – тут. Якщо є якесь конкретне «тут», автоматично починає існувати і «ми». Та мить, коли уже прийшли на вокзал, але ще не було оголошено: «Потяг такий-то поданий на таку-то колію», опиняємося один-на-один з моментом власного не-існування. Подолати смерть, просто зачекінившись на вокзалі – це насправді просто. Гріх не скористатися нагодою.
Ідеальний транзитний стан не-існування досягається так само легко: належить уповні відчути себе туристом. Навіть якщо прямуєш на конгрес тверезників. Не-істота у не-місці.
І тут я знову повернусь до путівників Томаса Кука (тим більше, що у них цього року ювілей). Ця книжкова серія рекомендацій і довідок про нові місця – теж своєрідний чекін: спосіб оприявнити себе суто як туриста. «Куки» не випадково зручно лягають до глибокої кишені, з котрої відтак кокетливо визирає характерний корінець. Тепер всі бачать: ти – той, хто вбиває час і не прив’язаний до одного місця. Ти – «тимчасово неіснуючий» для родини, друзів, роботодавців, рідної мови, звичної їжі, адаптивного клімату тощо. Ти – турист. Коли хочуть в кіно чи в книжці показати, що герой є чужинцем, який не розуміє, що відбувається і не сильно прагне розбиратися, йому до кишені покладуть книжечку Кука. Закриту. А то і запаковану в пластик.
А-от в моєму улюбленому романі чоловік сидить на вокзалі і розповідає все, що він знає. Говорить про архітектуру, живопис, музику, музеї. Довго говорить. А щодо нього особисто, то ми навіть імені його не дізнаймося. Людина, яка вміє цінувати хвилини не-існування. І ясно, що нікуди він з того вокзалу не їде та не поїде.
Не-місця, з яких починаються наші туристичні мандри (котрі зрештою і складаються виключно з нанизування не-місць), роблять болісно очевидними головне протиріччя нашого соціального існування. З одного боку, в людських натовпах на вокзалах ти все одно не позбавлений індивідуальної самотності (наприклад, пробували сходити до вбиральні з двома валізами напереваги?). З іншого боку, нічим (окрім дати на квитку) не пов’язані між собою люди все одно творять спільноту – громадяни-пасажири. І в цій масі окрему людину конкретизувати страшенно складно. Мені часом здається, що демонструвати «документ, який засвідчує особу», аби потрапити на літак чи потяг, – це не для перевізника зроблено, а для пасажирів. Щоб, глянувши на фото у паспорті, засвідчити самому собі – я існую: один такий і неповторний, як мій ідентифікаційний код. Чим це не перевірка на (альтернативну) реальність? Чим не подолання страху смерті?
Я ж з тих, хто приходить на вокзал за дві години до потяга. Ні, не боюся спізнитися. Просто умію чекати. Тим більше, коли катма шансів не дочекатися.
