Песик на мінному полі
Поговоримо про невдячного. Про Павленського. Його успіх у російської аудиторії був швидкоплинним, як курортний роман. Після акції з підпалом паризького банку і його арештом, розчарування в митці-акціоністі стало хорошим тоном. Це не означає, що всі ставляться до нього однаково: я б виділив три групи, що фокусують на собі найпоширеніші відносини.
Перша група складається з тих, хто був у захваті від політичного акционізма Павленського, поки об’єктами його дослідження була путінська лицемірна дійсність та її політична поліція ФСБ. Але спочатку каламутна ситуація з акторкою «Театру-Doc» та її звинувачення в сексуальному насильстві, загалом поведінка Павленського в цій історії (включно із втечею за кордон); та ще й гроші премії хотів віддати юристам «приморських партизанів»; а потім підпалив банк тієї країни, що надала йому притулок, — відвернула багатьох від художника-радикала і змусила переглянути й відредагувати власне ставлення до його більш ранніх, російських акцій. На кшталт, спала фата чарівності, й оголився рот із жовтими кривими зубами.
Друга група персоніфікує тих, для кого і Павленський російського періоду, і тим паче Павленський у Парижі (що живе у сквотах, краде їжу в магазинах, підпалює світ, який дав йому притулок) це — не митець, а божевільний, причому злий, нещадний до себе й інший, людина небезпечна і невдячна, непередбачувана. Та що там ненадійна — погана, огидна. Ще один пришелепкуватий постмодерніст із підвищеним больовим порогом, який не вартий слів, на нього витрачених.
Третя група, найменш численна, представляє тих, хто і Павленського російського періоду, і Павленського паризького вважає сильним і послідовним митцем, непримиренним і прямим, як металева скалка. Щоб не повторювати відоме про російські акції, спробуємо реконструювати ті аргументи, які цією групою висловлюються в оцінці акції з підпалом банку.
Тут можливі дві підгрупи з принципово різним полем аргументів: політичних і мистецьких. Почнемо з перших як найпростіших: Павленський, як людина світу, відчуває однаковою мірою неправду і російського, і західного суспільства. Це не означає їх узагальнення (всі одним миром мазані), хоча можна згадати твердження П’єра Бурдьє, який знаходив загальне між капіталістичним і соціалістичним (радянським) суспільствами, кажучи, що ієрархічні суспільства схожі більше, ніж це видається з боку.
Зрозуміло, що в Росії серед інтелігентної публіки (переважно правих поглядів) такі думки не є популярними. Тоді як західна інтелігенція, не ставлячи знак тотожності між сьогоднішнім російським і західним суспільством, критикує останнє аж ніяк не менш емоційно (і раціонально), ніж російська інтелігенція опозиційного ізводу російські порядки.
Але якщо ви дотримуєтеся такого погляду, за якого критика Заходу, скажімо, Хомським, Сноуденом та Ассанжем (при всій серйозності підозр, що останній грає за нотами Кремля), а також тисячами американських і європейських професорів та інтелектуалів, не є «маячнею корисних ідіотів », які не нюхали, чим пахне ГУЛАГ на Колимі, то і радикальний жест Павленського в Парижі легко впишеться у цей контекст. Навіть якщо не згадувати марно старого Прудона.
Але відвернімося від політичних аргументів й подивімося на мистецькі. Тобто політично ви відчуваєте незручність за акцію Павленського в Парижі, не можете її виправдати, оскільки вона є абсурдною, з вашого погляду (якщо не буде банків, то хто буде зберігати й накопичувати гроші?). Та й загалом, як можна повставати на інституції, підвалини парламентаризму. Але при цьому знаходити в собі сили визнати, що ця акція не перебуває виключно у сфері правопорушення, а має ще й мистецький сенс. Який?
Визначення й уточнення меж. Яких меж? Та найважливіших: кордонів суспільно припустимого і неприпустимого. Здавалося б, велике діло: поруш будь-який закон, і ти відразу ж отримаєш на це реакцію правоохоронців, які покарають тебе відповідно до того самого закону.
Але в тому-то й річ, що це не так. Є порушення, які залишаються без покарань, і на них правоохоронці дивляться крізь пальці, а є такі, на які правоохоронці й суспільство реагують особливо бурхливо. І річ навіть не зовсім у цьому: тестують суспільство на порушення законів реально мільйони. Крадучи, вбиваючи, підриваючи. Вони порушують усі статті кримінального кодексу, і, коли їх ловлять, ідуть за це до в’язниці.
З Павленським все складніше: в його акції немає корисливого мотиву (якщо не брати до уваги, що славу, якої домагається художник, рано чи пізно може бути монетизовано). Павленський, на відміну від більшості правопорушників, не намагався втекти з місця тестування суспільства (місця злочину), а навпаки, продовжує його перевіряти, змушуючи реагувати на його незрозумілий для більшості вчинок. Тобто продовжує акцію і після арешту, і під час спроби його психіатричної експертизи, і тепер, залишаючись під слідством в очікуванні того чи іншого покарання.
Який же все це має мистецький сенс, запитаєте ви. Найбільш безпосередній і найбільш художньо та суспільно важливий: визначити больові (сакральні) межі суспільства, які воно само за собою, можливо, і не помічало, й зафіксувати це у громадській свідомості.
Як і в Росії, так і у Франції Павленський змушує брати участь у своїх акціях велику кількість людей (статистів), далеких від актуального мистецтва. Поліцейських, двірників, слідчих, суддів, випадкових свідків, експертів з радикального мистецтва й політичного акціонізму. Не кажучи про журналістів, дослідників культури, глядачів і аналітиків, які змушені зіставляти те, що без Павленського ніколи б не могли зіставити.
Наприклад, чим відрізняється реакція на радикальні жести Павленського в авторитарній Росії та демократичній Франції. І всі, хто спостерігають за цим, фіксують дивовижні речі: скажімо, що авторитарна Росія більше боїться відомого й впливового митця, ніж демократична Франція. Авторитарна Росія, виходить, менш впевнена у собі й впадає в сум’яття, стикаючись із безстрашністю акціоніста, за якого палко заступається суспільство. А демократична Франція (тут, щоправда, слід зазначити, що у Франції Павленський далеко не настільки відомий і маловпливовий російський політичний художник-емігрант), і підтримки суспільства Франції він на разі не має.
Проте все одно: перша реакція французького правосуддя є набагато менш толерантною до радикального політичного акціонізму; і її риторикою, що це, мовляв, такий вид мистецтва, в ступор не введеш. І в цьому представники третьої групи бачать величезну мистецьку гідність акції Павленського, скільки б його не порівнювали з Геростратом за піронізм і руйнівність експериментів із громадською свідомістю.
Якщо спробувати інакше перекомпонувати групи прихильників-недоброзичливців акцій Павленського, то, не боячись повторитися, можна сказати, що Павленський одночасно актуалізував опозиції трьох епох у мистецтві, що послідовно змінювалися. На Павленського дивляться і Павленського судять ті, для кого мистецтво поділяється на істинне і фальшиве. Для них російські акції Павленського були істинним мистецтвом, а акція в Парижі — фальшивим. Для іншої групи актуальним є поділ мистецтва на прекрасне і потворне. І не треба пояснювати, чому намагання Павленського довести, що він займається мистецтвом, у кращому випадку оголошуються ще одним потворним. І взагалі неподобством. Скандалом, та ще й вульгарним. Третя група вважає, що живе в добу, для якої актуальною є опозиція: мистецтво — не мистецтво. Коли митець, як ще за часів «совка» стверджував той самий Гройс, займається тим, що переносить щось через межу між мистецтвом і немистецтвом, а потім намагається переконати, що перенесене ним через межу і є сучасне мистецтво.
Цим, з погляду третьої групи глядачів , і займається Павленський: знаходить те, що ще вчора точно не було мистецтвом, а було, не знаю, хуліганством, епатажем, ненормативною і девіантною поведінкою. Але змушує нас негайно, відклавши всі інші справи, вирішувати: це вже мистецтво або ще ні, чи було таке в Ноєвому ковчезі культури, чи ми в складному становищі того, хто ще не вирішив це завдання.
Зрозуміло, що ті, для кого Павленський — ідіот і мазохіст , не погодяться з тими, для кого Павленський, підпалюючи двері всемогутнього ФСБ-КДБ, займався художнім перформансом, а підпалюючи вікна паризького банку, белькочу щось про всесвітню революцію, став ідіотом, але вже корисним.
Ну, а ті, для кого опозиція мистецтво — немистецтво не позбавлена підстав, не будуть збентежені наївними поясненнями Павленського про банки, які посіли місце королів, і про хвилі, які розходяться по всьому світу від руйнування чергової символічної Бастилії.
Геній завжди наївний. Тим паче якщо він руйнує (або намагається похитнути) міфи. Або виступає, не знаю, як песик на мінному полі, вказуючи, де найнебезпечніші міни. На собі коханому, звичайно, хто ще на таке погодиться.
