PgDn’іть цю пісню по радіо
Читаю уважно численні коментарі і роздуми з приводу української музики в радіоефірах. Коротко: на початку місяця набув чинності закон, відповідно до якого не менше 25% пісень на радіо тепер звучатимуть українською мовою; надалі показники зростатимуть до 35%. Реакція на нього бурхлива і неоднозначна: підтримка української мови, дискримінація інших мов в Україні, нагода відкрити для себе нові імена в нашій музиці, небезпека зациклитися тільки на них, економічні ризики – аргументи на будь-який смак. Переживаю сильно за всіх – за тих, хто радіє; за тих, хто обурюється; за тих, кому байдуже. Це дуже важлива новина, мені ясно. От тільки я радіо не слухаю, тож мені мало що ясно по суті.
Вирішила підвищити свій культурний рівень і попрацювати на поінформованість. Ввімкнула крайню на радіоприймачі хвилю і на цілий день занурилася у нові дивовижні світи. Бог із нею, з музикою! Чому мені досі ніхто не сказав, що там є ще й вірші?! І які!
Що воно таке – пісенна поезія, до речі? І це в той час, коли космічні кораблі борознять простори всесвіту, тобто, коли поети-піснярі отримують Нобелівку. На це питання, розумієте, теж відповідає новий закон. За що йому моя персональна філологічна подяка. Катерина М’ясникова (виконавча директорка Незалежної асоціації телерадіомовників) надала з цього приводу фантастичний, як на мене, коментар: «Постало питання: а що таке, власне, пісня? Скільки у музичному творі має бути слів, аби вважати його піснею? Коли Нацрада зініціювала, що будь-який твір, у якому є бодай одне слово, можна вважати піснею, ми це прийняли». Отже. По факту – пісенною поезією є слово, від одного і більше, яке проспівали. А по суті – та я таких плутаних ліричних послань, як у сучасній радіоефірній пісні, не стрічала навіть у найвишуканішій герменевтичній поезії!
«Держи меня покрепче, с тобой мне будет легче. Прости, не опоздай остановиться. И снова между нами, любимыми друзьями, есть чувства похожи на любовь». Між цими двома є любов, але то не еротично-романтична любов, а якась там філіо чи агапе. Тобто любити можна, але спати – уже ні. Хоча. Спати можна, але треба вчасно не спізнитися зупинитися. Тобто спати можна, а от вагітніти – уже не треба. Народжувати від друзів – це така проблема, йой. Здається, це пісня про адекватні способи контрацепції.
«Марсік – мій суперфренд. Марсік, the alien». Чувак зустрів марсіанина. Вони швидко порозуміли, бо на Марсі всі говорять українською. Тепер тусуються разом: ходять по бабам і відстрілюються лазером від суперників. Моцне геополітичне послання. Та навала емігрантів (aliens), яка турбує занепокоєну Європу – нам її можна використати собі на благо. Будемо разом відстрілюватися. Або ще так: остання наша надія на відновлення генофонду нації – діаспора.
«В голове моей туманы-маны. Утекла любовь из карманов». Значить так, вона не прийшла на зустріч, не відповідає на дзвінки, він ходить попід її вікнами і сумує. Кохання обходиться дорого. Буквально дорого: в грошовому еквіваленті. Що там у нього витекло з кишені і скільки? – Сумно, бо вона і досі не перетелефонувала. Роберт Бернс із його «Любов і бідність назавжди» нервово здригнувся в могилі, то ясно. Але слово своє мають сказати феміністські студії: вимірювати жінку в кішеньково-грошовому еквіваленті справа не гідна. (Хоч суму співак не озвучив, але ж я і не Радіо Шансон слухаю, чого вже там). Прискіпуюся, мабуть. Це пісня про любов. Тумани з кишень, і я у тумані, кохання в кармані. Чим він там займається під її вікнами? Ой ні, психоаналітикам краще промовчати.
«Люди ми тільки тоді. Як дуже сильно любимо». Глибоко. Вичерпуємо до денця проблеми онтології. Людина – це персонаж, здатний на таку потужну ціннісну реакцію, як любов. А те, що не люди – то тваринки і розпачливо гавкають по-собачому. Трішки непокоїть продовження: «Коли обоє рябоє». Ціннісна реакція, яка потребує відповідного відгуку. Я тебе люблю за те, що ти любиш мене. А як же вічно невзаємна і благородна любов до Батьківщини? Нелюди ми тоді, як недуже любимо. Ну, як вміємо, так і любимо, тобто.
«Все хорошо. Ты держись. Раздевайся – ложись. Раз пришел». «Ти це чув, ти це чув?!» – питаю. Регоче у відповідь: «Боже мій, як же мудрішають жінки з віком».
Все, досить.
А тепер ще раз мені поясніть – чому важливо, якою мовою оце все нам повідомлять?
Але чомусь пригадала таке. Років десять-п’ятнадцять тому білоруський письменник Сергій Балахонов переклав білоруською же «Володимирський централ», зробив якийсь дурнуватий кліп із іграшками з Кіндер-сюрпризу і запустив в мережу. Подивилися, послухали – посміялися. За півроку я була сильно здивована, коли в компанії рафінованих білоруських інтелектуалів почула, як вони співають хором, захлинаючись сміхом, той перекладений шансон шансонів. «Володимирський централ» російською – кітч і несмак. «Володимирський централ» білоруською – гра, кемп, іронія, пародія, сарказм: найкраща зброя опору, що надається до використання добрим смаком.
Інколи насправді достатньо просто змінити контекст. Продукт зміниться автоматично. В ідеалі.
А я, до речі, підсіла на ніжні пісенні балади про скороминущу осінню любов у старому Львові, да.
