Після і перед дорогою
Як добре вдома!
Завжди після подорожі ловлю себе на цій думці. Кайфую від кожної дрібниці, насолоджуюся побутовою рутиною. Після втоми дорогою навіть прибирати – приємно. Перу й розкладаю речі в шафи, ховаю валізу в комору, відповідаю на завали електронних листів, сплю досхочу в домашньому ліжку, п’ю чай із улюбленого горня, перепитую сусідів про останні новини, запрошую друзів на вечерю під привезене з Балканів вино, ходжу на ужгородський базар і тішуся, коли мене впізнають продавці, бо нарешті відчуваю, що я тут свій, на своєму місці.
Але минає якихось два-три тижні, робота знову засмоктує, поволі стає нудно й хочеться чогось нового. Хтось із друзів поїхав у мандри і публікує фото, а я скрушно зітхаю й по-доброму заздрю. Читаю книжку, а в ній опис цікавого місця – і одразу про цю місцину починаю шукати інформацію. Дивлюся на величезну карту, що висить у моїй кімнаті – і починаю мріяти.
Ще місяць тому я проклинав усе на світі й прагнув повернутися додому, а тепер шалька терезів хитнулася в протилежний бік: мене знову манить дорога. Я обожнюю це відчуття. Розтягую його як можу. У такі дні здається: вся робота й обов’язки створені для того, щоб їх виконати і мати змогу кудись нарешті чкурнути.
Спочатку я довго дивлюся на мапу й вибираю напрямок, країни, регіони. Тягне в улюблені місця, але найбільше мені подобається бачити щось нове, хай навіть не таке яскраве чи фотогенічне. Мені зовсім не обов’язково їхати в якийсь живописний край; це може бути і занедбана провінція, індустріальний регіон чи депресивні міста. Я хочу відчути їхній настрій, поговорити з тамтешніми людьми, відкрити щось нове.
Я завжди заздрив великим першовідкривачам, бо в їхні часи мапа ще була tabula rasa. Нині все змінилося: більшість мандрівників стали туристами: хочуть потрапити не в ті місця, де ще нікого не було, а туди, де були всі, щоб і собі мати фото, ідентичне з мільйонами інших. У моді – погоня за повторенням чужого досвіду, а не здобування власного.
Отож, я розглядаю карту. Добре, що вона в мене на стіні навпроти ліжка. Засинаючи, коли очі вже втомилися від книжки, можна кинути на неї обнадійливий погляд – хай сниться. Прокидаючись, можна ще трохи полежати в спокої, розглядаючи кордони і крапочки міст, водойми і гори.
Більш-менш викристалізувавши свої географічні бажання, вибравши країни, переходжу на наступний етап – підбираю книжки про ці регіони, читаю письменників, що народилися й жили в цих місцях, шукаю фільми з тамтешніми краєвидами. Це і є моє основне приготування, головний багаж, який я можу запаковувати кілька місяців.
Уже після всього цього обираю місяць для подорожі і звільняю його від усіх обов’язків, відмовляючи на запрошення і намагаючись зробити всю потрібну роботу наперед. Поволі мене починає роз’їдати нетерплячка. Все вдома дратує, в Ужгороді стає душно, я все частіше думаю психанути й вирушити в дорогу просто завтра, махнувши рукою на всі турботи.
Підкрадається безсоння; я вже не можу заснути нормально, бо занадто збуджений від передчуття мандрівки. Намагаюся нічого не забути, нотую в записниках якусь інформацію, шукаю в інтернеті пояснення відомих фактів, кручуся в ліжку, щоб раптом о пів на третю ночі зірватися й перевірити, в чому ж насправді була причина поразки військ султана Баязида Блискавичного під Анґорою.
Усе це вкупі я неймовірно люблю. Часом здається, що мріяти й планувати подорож приємніше за саму мандрівку. І що довше ти це робиш – то кайфовіше одного ранку повимикати всю електрику вдома, перекрити воду, позачиняти вікна, замкнути двері квартири на всі замки і швидко збігти східцями вниз. Закинути валізу в машину – й погнати на кордон. Який гарний настрій у ці миті!
Звідки воно береться, оце бажання їхати світ за очі, витрачати всі зароблені гроші на дорогу, щоб побачити якесь забуте село на македонських плоскогір’ях?
Думаю, потяг до мандрування є відголоском нашого кочівного минулого, племінної сутності. Вирушаючи в путь, ти завжди – первісний варвар.
