Північніше Кореї
«11-17.03.2016»
— Воювали? — запитав Бровкін.
— Воювали.
— Здолали татар-то?..
— Здолали. Своїх під Перекопом тисяч двадцять поклали, та стільки ж, коли назад йшли...
— Ох, ох. — Бровкін похитав головою. — А у нас кажуть: хан підкорився нашим...
Олексій ТОЛСТОЙ. Петро І.
Навіть не роки або десятиліття — століття розділяють два береги пограничної річки Ялу. Ще недавно по обидва береги синхронно стріляли по горобцях і погрожували світу червоними книжечками. Тепер же, тримаючи ядерну дубину більше в думках, Китай через століття повернув собі статус світової держави не силою зброї, а фабриками й сотнями контейнеровозів. Національне багатство й національна могутність у наше століття визначаються не площею національного розфарбовування на мапі, а кількістю полиць супермаркетів, зайнятих товарами вашого виробництва. Навіть не за кредити, за обіцянки кредитів Китай отримав від Росії те, що без малого півстоліття тому не зміг відвоювати. А з півночі нетерпляче перепитують: чого ще бажаєте?
Уже й Камбоджа перетравила чуму кхмерів, уже В’єтнам, залишивши у минулому спалені напалмом джунглі, заохочуваний колись ненависною Америкою, попрямував навздогін азіатським тиграм. А південніше Ялу дві третини століття все ще триває нещадна війна зі здоровим глуздом, перейменованим у дусі чучхе у «світовий імперіалізм». Що в одних на розумі, самі знаєте у кого на язику. Прикупивши лиха, лише останніми роками навчившись годувати свій народ, головною загрозою своїй владі північнокорейські володарі вважають зміни. Сто років тому нещадно висмикнута з тисячолітнього сну заморськими колонізаторами, Північна Корея відродила звичну їй східну деспотію, для годиться невміло прикриту фіговим листком соціалістичних гасел і ядерною бомбою. Нею править не Кім Че Ін — тут неподільно володарюють бідність і страх, що тримають у рабській узді багатомільйонний народ. Риторика вічної війни у внутрішній пропаганді, у бажанні залякати свій народ, риторика війни у зовнішній політиці, у бажанні залякати ними ж створених ворогів — усе це лише інструменти партійної й військової верхівки країни побороти власний страх, страх втратити владу.
На згадку про трирічну повітряну битву південний берег Ялу називають Долиною МіГів. Бронзові й гіпсові монументи радянським льотчикам з корейськими обличчями нагадують про сотні наших співвітчизників, чиї життя були віддані в оплату сталінських зовнішньополітичних авантюр. Утім, тут є чим пишатися — на рахунку радянських винищувачів, якими командував легендарний українець Іван Кожедуб, понад тисяча збитих літаків, пілотованих найкращими американськими, британськими, австралійськими пілотами коаліції військ ООН. Хіба може, нехай і в несправедливій війні, перемога над рівним або навіть сильнішим суперником відібрати у солдата військову честь.
Сьогодні в Росії гадають, як скоро пам’ятники їхнім льотчикам з’являться і на сирійській землі. Утім, що це за війна. Як і в небі Афганістану, замість зірочок за збиті літаки російські пілоти можуть малювати на фюзеляжах позначки за розбомблені школи, лікарні, ринки. Скільки треба вбити сирійських дітей, щоб у повітряно-космічних силах Росії тебе назвали «льотчик-ас»? Коли ж довгоочікуване припинення вогню між сторонами сирійського конфлікту нарешті дозволило його учасникам зосередиться на протистоянні з ISIS, війні проти озброєного ворога, ці «аси» вважали за краще, підібгавши хвоста, «з перемогою» повернутися додому.
«Другим Днем Перемоги» встигли вже охрестити в Росії 14 березня. «Перемогою» — єдиними результатами піврічної кампанії Путіна в Сирії стали етнічні чистки в провінції Латакія — вотчині Асада, сотні тисяч нових біженців і протягом вже кількох місяців балансування на межі війни з Туреччиною. Чим не привід провести парад? Заради ще одного «Параду Перемоги» навіть союзником пожертвувати не шкода. А «паради перемоги» Путіну сьогодні ой як потрібні. Чи збіглося, не знаю, але за переможними реляціями російських ЗМІ непоміченим залишилося рішення російського уряду на тлі падіння рубля й зростання безробіття знизити прожитковий мінімум росіян. Щоб перемогти холодильник, телевізору мало вже Криму, то чом би не вигадати тріумфальну перемогу в «маленькій звитяжній війні».
Сьогодні у світі гадають, чи не стане відхід Путіна з Сирії прелюдією до нової ескалації війни з Україною, чи не був обмовкою за Фрейдом сюжет «НТВ» про «звірства турецької воєнщини» на Донбасі? Адже ні для кого вже не секрет, що влада в Росії, як і її останній північнокорейський союзник, міцно підсіла на наркотик війни. Зимова кампанія в Сирії, літня в Україні — чи стане зовнішня політика Росії сезонною? Поживемо — побачимо. Аби Асад до осені протримався. Інакше куди ще летіти зимувати військово-космічним силам Росії...
