Подорож довкола українського світу. Запоріжжя
Я мала небагато часу – тиждень, і видавництво запропонувало мені сім міст для нових презентацій «Абрикосів Донбасу». Моя знайома бібліотекарка назвала це турне «подорожжю довкола світу». І щось у тому є, якщо думати про світ, що лежить на Дніпрі та на його лівому березі.
Про особливості кожного з міст хочу розповісти у серії колонок для газети «День».
- Куда ты бежишь, старая курица, - закричав водій у відчинене вікно на старшу жінку, яка перебігала дорогу на червоний. За пару хвилин він люб’язно мені пояснював, коли я маю вийти. Я в Запоріжжі, і правила дорожнього руху тут порушують усі — і пішоходи, і водії. І це ще нічого, бо тут же я побачила, як машина женеться за жінкою, котра перебігає дорогу в недозволеному місці на широчезному, як тутешній Дніпро, проспекті Леніна.
- А вас не дратує, що вас називають сходом? — питаю я в місцевих.
- Дратує.
Звісно дратує, бо запоріжці точно знають, про що це південне місто.
В усіх українців Запоріжжя асоціюється із козацькою Хортицею, боротьбою за українську державність та з широкими, як Чорне море, шароварами. Ну, або Дніпром. І значно менше — із Дніпрогесом, гідроелектростанцією, про яку стільки віршів та прози було написано у непрості 30-ті. А про місцеві зразки архітектурного конструктивізму взагалі мало хто знає. Із захопленням запоріжці розповідають про свій район Соцмісто. Так називалися житлові масиви, що будувалися в 1930-і роки за єдиним планом у різних містах колишнього СРСР. Кажуть, його не добудували, утім, строгі лаконічні споруди прикрашають міський простір і досі.
Під час нинішньої війни у місті з’явився «Укроп». Ні, зовсім не партія, а кав’ярня, у якій коптяться десятки кілограмів сала, що пакують у герметичні кульки та відправляють бійцям на фронт. На етикетці напис: «Врагам — свинец, героям — сало». Є навіть розробка для розвідників розміром із сірникову коробочку, що можна носити в кишені.
Нинішнє Запоріжжя — ця вражаюча еклектика історично українського (патріотичного) з орієнтацією на європейський добробут та радянського, від якого нема куди подітися. Ночувати мені доводиться на вулиці Чекістів. Такий готель міг стояти де-небудь у Берліні і нічого би йому не бракувало. Добротні номери і чемний персонал. Міг би стояти, але не стоїть, бо в Берліні вулиці, присвяченій чекістам, так само, як і фашистам, просто бути не може. А в нас ще не перейменували. Але, мабуть, чекати вже не довго.
