Подвійні стандарти
Можливо, на Заході хтось вважає, що вбивати євреїв у кашкетах із орлом і свастикою — це неправильно, а вбивати їх же у кашкетах із червоною зіркою — це навпаки правильно
Інтернет приніс чергове повідомлення на давно вже набридлу тему. Отже, мешканка Вільнюса на ім’я Рамуне вирушила у відпустку до Південної Франції, а там на неї чекав сподівано-несподіваний сюрприз. У французькій провінції вона виявила крамничку, в якій продають прикрашені радянськими та російськими емблемами товари: «У місцевості, де живуть здебільшого французи, я виявила магазинчик російських товарів під назвою «Путінка». У вітрині магазину красувалися аксесуари, оздоблені серпом і молотом, а також гербом Радянського Союзу. Особисто мене це образило: у двадцять першому столітті ми все ще з пієтетом ставимося до країни, яка прославилася репресіями й від якої моїй країні не вдалося піти без кровопролиття. І ще: магазин назвали на честь президента з такою одіозною репутацією!». На зробленому нею фото добре видно, зокрема, футболки з гербом СРСР та офіцерський кашкет із червоною зіркою...
А тепер замислимось над тим, чи можливо десь у французькій провінції знайти крамничку, яка вільно торгує товарами з нацистською емблематикою: футболками, філіжанками, військовими кашкетами? Певно, що ні. Бо її рознесуть якщо не місцеві жителі, то туристи з Європи чи політичні активісти, які приїдуть із великих міст. І правильно зроблять. Досить людству бавитися в тоталітарні соціалізми різних ґатунків, досить брати за взірець тих чи інших «великих вождів». І без того багато загроз для сучасної цивілізації існує нині — від екологічних до геополітичних, від глобального потепління до не менш глобального ісламістського тероризму й неототалітаризму. Але радянська символіка, попри всі документи ПАРЄ та Європарламенту, схоже, сприймається як ознака тоталітарного мислення і тоталітарних дій далеко не всюди на Заході (передусім там, куди не дійшли ані танки з червоними зірками, ані «ввічливі люди в зеленому» зі щитами й мечами на емблемах).
Утім, французи можуть сказати: СРСР був нашим союзником у Другій світовій війні, без його допомоги було б значно важче подолати нацистів! Так, твердження справедливе, але з суттєвим застереженням: це стосується періоду після вересня 1941 року (саме тоді Комінтерн дав наказ місцевим комуністам не вважати «вільних французів» генерала де Голля найголовнішими ворогами народу Франції). А до цього була поразка французької армії влітку 1940-го, коли нагодовані радянським хлібом і м’ясом, на заправлених радянським бензином танках та автомобілях вояки вермахту захопили Париж. Адже тоді Сталін був офіційним другом і фактичним союзником, що було закріплено відповідними міждержавними угодами — і нацистської Німеччини, і фашистської Італії. Ба більше: якби 1939-го не було підписано Московського пакту, відомого як пакт Молотова — Ріббентропа, то навряд чи Гітлер наважився б розпочати світову війну. Бо ж не лише таємні протоколи, а й «відкрита» частина цього Пакту свідчила про «зелене світло», яке дав Сталін своєму партнеру для агресії проти європейських держав. Ось друга і четверта статті цього Пакту: «У разі, якщо одна з Договірних Сторін виявиться об’єктом воєнних дій з боку третьої держави, друга Договірна Сторона не буде в жодній формі підтримувати цю державу... Жодна з Договірних Сторін не буде брати участь у якому-небудь угрупуванні держав, яке прямо чи опосередковано спрямоване проти другої сторони».
Інакше кажучи, Сталін гарантував Гітлеру, що жодної допомоги (навіть моральної) жертви нацистської агресії від нього не отримають. Ба більше: Гітлер отримував змогу розпочати «остаточне вирішення єврейського питання», не побоюючись спільної протидії великих держав цьому (а біснуватий фюрер не робив таємниці зі свого наміру, питання було тільки в тому, чи виселити всіх європейських юдеїв кудись на Мадагаскар, чи виморити їх голодом, чи знищити в «таборах смерті»)...
Утім, якби Гітлер без угоди зі Сталіним і напав на Польщу, то, ймовірно, десь за три тижні його авіація і танки виявилися б небоєздатними: вичерпалися б запаси бензину, снарядів та бомб, і тоді польська кавалерія в умовах осінньої сльоти могла би завдати чимало прикрощів гітлерівському війську. Але, як відомо, 17 вересня 1939 року ударом у спину польському війську Сталін виручив Гітлера, небезпідставно по тому говорячи про «дружбу, скріплену кров’ю» між радянським та німецьким народами...
Іншими словами, навіть справді нейтральна позиція СРСР у 1939—1940-х роках гарантувала би Францію від поразки і не дозволила би Другій світовій війні протривати довше, ніж рік-півтора: ані німецька економіка за умов повної блокади більше б не витримала, ані німецьке військо (деякі генерали вже тоді готували змову проти Гітлера, але ціла низка воєнних перемог нацистів, здобута за активної підтримки СРСР, піднесла авторитет фюрера на небувалу висоту — десь на рівні нинішнього рейтингу Путіна...).
Утім, не тільки цим «уславився» СРСР. А як з придушенням радянськими військами народних повстань у східній Німеччині 1953-го та в Угорщині 1956-го? І вторгненням 1968-го до Чехословаччини та повалення там законної влади? Чи певні кола є Європі (а йдеться не лише про комерсантів, а й про політиків, причому не якихось досі існуючих комуністів-сталінців) вважають, що то все робилося правильно?
І нарешті, радянська емблематика — це символіка режиму, який на основі ідеологічних постулатів здійснював геноцид «контрреволюційних націй». Лише один приклад: внаслідок дій сталінської влади під час Другої світової та в перші повоєнні роки загинуло приблизно стільки ж відсотків кримських татар, скільки й відсотків євреїв Європи внаслідок дій гітлерівської влади...
А тепер — ще одне повідомлення фактично на ту саму тему. Німеччина нагородила подружжя Беату і Сержа Кларсфельдів Орденом Пошани за їхні сорокарічні зусилля щодо притягнення до відповідальності нацистських воєнних злочинців. Церемонія вручення німецької державної нагороди відбулася в резиденції посла Німеччини у Франції в присутності друзів сім’ї та колег по проектам збереження пам’яті про Голокост. Подружжя створило базу даних на депортованих дітей з єврейських сімей та уславилося в 1970-х завдяки допомозі в затриманні колишнього гестапівця Клауса Барб’є, прозваного «ліонським м’ясником» за особливу жорстокість до в’язнів. Чоловік німкені Беати Серж — за походженням румунський єврей, який переїхав до Франції; його батько загинув в Освєнцимі під час Голокосту.
Що ж, діяльність подружжя Кларсфельдів була корисною та благородною, і висока нагорода ними цілком заслужена. Та існує дуже серйозне «але»: у 1960-х цю діяльність підтримував адвокат Хорст Малер, один із керівників групи ліворадикальних терористів під назвою «Rote Armee Fraktion», запеклий антисеміт і ворог Держави Ізраїль, а нині Беатою Кларсфельд опікується партія німецьких неокомуністів, що зветься «Die Linke» («Ліва»), теж відома своїми антисемітськими та антиізраїльськими настановами. І цю партію ніхто не переслідує, її фракція засідає у Бундестагу, ну, а про те, щоб вишукувати та віддавати під суд тих «славетних радянських чекістів», які вбили під час Другої світової війни сотні тисяч громадян нинішніх держав Євросоюзу, взагалі не йдеться (а дехто із карателів і катів досі живий). До речі, в числі інших були знищені й тисячі польських євреїв, що опинитися в СРСР; наприкінці червня 1941 року перед утечею зі Львова «чекісти», як відомо, «розвантажили» тамтешні тюрми, перебивши в’язнів; менш відомо, що до 10% з них були євреї, заарештовані за «сіонізм», тобто за прагнення бути самими собою, а не ставати «совками»...
Варто додати, що організація, в якій служив нинішній президент Росії, на честь якого названо крамницю у французькій глибинці, за кількістю вбитих у ХХ столітті євреїв, посідає переконливе друге місце після «контори» рейхсфюрера Гіммлера. Чи, можливо, на Заході хтось вважає, що вбивати євреїв у кашкетах з орлом і свастикою — це неправильно, а вбивати їх же у кашкетах із червоною зіркою — так мало бути? І що радянський геноцид якихось там українців чи кримських татар не вартий того, щоби про нього згадувати у ХХІ столітті?
Мені вже набридло писати на тему подвійних стандартів частини європейців. Але доки ці стандарти існують, припиняти свою справу я не збираюся.
