Послуга ката
Збіґнєв Герберт належить до тих письменників, про яких усі чули, але мало хто читає. У Центрально-Східній Європі з його іменем пов’язували надії на Нобелівську премію, але літератор її так і не отримав. Можливо через те, що в ті десятиліття нагороди удостоїлися аж двоє поляків (Мілош і Шимборська). Хай там як, а нині, коли минає двадцять років з дня смерті письменника, доречно оглянутися назад і побачити цю непересічну, ні на кого не схожу постать у новому світлі. Як глибокого поета, витонченого есеїста, ретельного мислителя, дисидента й східноєвропейського варвара, який зумів по-своєму побачити сад західної культури.
Майбутній поет народився 29 жовтня 1924 року у Львові – місті багатьох народів і культур. Багатокультурність дитинства сформувала погляд Герберта на світ – і пізніше мононаціональна Польща здавалася йому нудною, а свій гонорар за збірку «Елегія на прощання» у 1990 році автор попросив переказати на рахунок українського ліцею в Легниці. Зрештою, він і сам походив з родини, в якій були також англійські й вірменські пращури, яких доля закинула у Відень, а вже звідти – до Львова.
Ще за життя поет став не просто відомим, а культовим; його обожнювали в Польщі (усі, крім влади), а за кордоном лунали голоси про присудження письменнику Нобелівської премії. Після падіння комунізму з популярністю Збіґнєва Герберта відбулося те ж саме, що й із іншими опозиційними митцями в країнах комуністичного блоку. Їх почали швидко забувати, на сцену вийшло нове покоління – свободи. Уже нікому не потрібні були дисиденти, герої, що боролися з режимом, езопова мова й вірші, в яких можна відшукати друге дно. Поет-дисидент в умовах свободи почувався так само непотрібним суспільству, як солдат після війни. Герої народжуються у повстаннях і революціях, а в будні звичайні дні вони нікому не потрібні. Додалося до цього й те, що наприкінці життя стан здоров’я Герберта, який десятиліттями страждав від психічного розладу й депресії, погіршився. Темами тлінності людського тіла й феномену фізичного болю просякнуті останні твори поета.
На щастя, Герберт ожив у наступному поколінні – молоді, яка не пам’ятала комунізму й воєнного стану, і тому не вважала його вірші політичними. Саме з новим поколінням у середині двотисячних пов’язане перевідкриття Герберта як поета-філософа, глибокого інтелектуала, витонченого есеїста світового класу. Популярність повернулася до письменника вже після смерті, а з нею почалися й нові видання його творів у Польщі й закордоном. П’ять років тому родиною поета і командою його шанувальників засновано Міжнародну літературну премію імені Герберта, яка покликана промувати його ім’я в світі. Хоча жодна премія не здатна промувати Герберта так, як це роблять його твори – глибокі, витончені, незабутні.
Зокрема – неперевершені есеї Герберта. З ними український читач може запізнатися завдяки перекладу Андрія Павлишина (видавництво «Дух і літера»). Наведу лише один приклад: коротку історії з книжки «Натюрморт із вудилом», в якій Герберт розмірковує про малярство. Живопис для письменника завжди був однією з найважливіших тем, поживою для роздумів і джерелом натхнення. Знаєте, як через яку метафору він розповідає про гру зі світлом (о Вермеєр!) у фламандському живописі? Через ката. Процитую: «Час події — 13 травня 1619 року. Місце: Гаага, Біненгоф — цегляна, готично-ренесансна декорація драми. На тутешньому подвір’ї квапливо споруджено дерев’яний ешафот, посипаний піском. Пізнє пополудня. Вогняний віз Геліоса — як кажуть риторичні поети — точиться до заходу. Юрма змовкає, коли виводять засудженого до страти. Ван Олденбарневелт поспішає померти. «Швидше робіть, що маєте зробити!» — підганяє він виконавців вироку. І тоді трапилося щось, що далеко виходить поза ритуал страти, поза ритуал усіх відомих страт. Кат веде засудженого до місця, де ще тримається світло, і каже: «Тут, вельможний пане. Ви матимете сонце на обличчі».
Хіба ж це не геніально?
