Посол у Третьому Райху
Продовжую свою розповідь про Нобелівського лауреата Іво Андрича, розпочату тут і тут. Сьогодні ‒ історія про, либонь, найцікавіший, але найменш відомий епізод із життя письменника. Отож, не буде перебільшенням сказати, що Андрич-чиновник був не менш обдарованим, ніж Андрич-письменник.
Це доводить блискуча дипломатична кар’єра, яку Іво Андрич розпочинає 1920-го року на посаді консула в Посольстві Королівства СХС у Ватикані. Через рік він переїздить на роботу в Генеральне консульство у Бухаресті, де також не затримується надовго – у 1922 році його переводять на посаду в Трієст. Тим часом молоде королівство поволі набирає бюрократичного лоску і підвищує планку для своїх службовців: тепер уже не досить бути просто освіченою інтелігентною людиною, потрібен ще й диплом про освіту. Іво Андрич – через переїзди, війну і тюремний строк – такого диплому не має, тому, щоб зберегти престижну роботу, вступає на філософський факультет в австрійському Ґраці, де вже 1924 року захищає докторську працю «Розвиток духовного життя у Боснії під впливом турецького панування». Захистивши докторат, молодий дипломат повертається в Белґрад і продовжує працю в Політичному відділі Міністерства закордонних справ. Того ж року виходить його перша прозова книжка – «Оповідки», за яку наступного року він отримує престижну нагороду Люби Михайловича.
З кожним наступним роком кар’єра Іво Андрича лише прискорюється: у 1926 році він стає членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, того ж року отримує посаду віцеконсула в Марселі. 1927 рік – нове призначення, цього разу в Генеральне консульство в Парижі, де у вільний від роботи час Іво Андрич відшуковує в Національному архіві й вивчає документи французького консула в Травнику початку ХІХ cтоліття, значно пізніше ці матеріали ляжуть в основу його видатного роману «Травницька хроніка». 1928 рік – призначення в Мадрид, 1929 – Брюсель, 1930 – Женева, цього разу вже справді висока посада секретаря постійного Представництва Королівства Юґославії при Лізі Націй. У 1933 році Андрич повертається в Белград на роботу в Міністерство закордонних справ, де вже в 1935 році стає шефом Політичного відділу, а в 1937 – помічником міністра. Де факто він стає не просто успішним, а й одним із найвпливовіших чиновників в усій державі, його думку цінують і до неї охоче дослухаються.
Ясна річ, всі ці роки Андрич багато пише – вірші й коротку прозу, які виходять окремими виданнями й приносять авторові заслужену славу й пошану. У 1938 році навіть виходить перша наукова монографія про творчість Іво Андрича. Втім, блискуча дипломатична кар’єра, все нові й більші обов’язки заважають письменнику повністю присвятити себе творчості. Можна стверджувати, що в підсумку цих років Андрич-чиновник випереджає й перемагає Андрича-літератора. І вже зовсім невдовзі це зіграє з ним злий, небезпечний жарт.
Бо навесні 1939 року Іво Андрича призначають уповноваженим міністра і Надзвичайним послом Королівства Юґославії у Берліні. 12 квітня Андрич прибуває в Третій Райх, а 19 квітня вручає вірчі грамоти фюреру – Адольфу Гітлеру. Таким чином Іво Андрич отримує неймовірну важливу, але водночас небезпечну посаду просто у лігві звіра. Про ці сторінки його біографії воліють мовчати, а після вручення письменнику Нобелівської премії у багатьох виникло питання: як можна було нагородити людину, яка хоч і вимушено, але все ж співпрацювала з Третійм Райхом?
У Берліні Андричу було нелегко, бо з одного боку він був змушений відстоювати інтереси своєї країни в столиці найпотужнішої європейської держави того часу, а з іншого – все його єство протестувало проти нацистської політики. Коли 1 вересня 1939 року Райх нападає на Польщу і цим починає Другу світову війну, Андричу боляче подвійно, адже Польщу він вважає однією зі своїх духовних батьківщин, має в цій країні купу друзів і знайомих. Німці арештовують чимало відомих польських письменників та інтелектуалів, і тих, кому пощастило вижити – відправляють у концтабори. Посол Королівства Юґославія в Берліні Іво Андрич використовує всі свої зв’язки і вплив, щоб врятувати бодай кількох видатних поляків. Ясна річ, це помічають і в Берліні, і в Белґраді, тому надалі чимало важливих політичних контактів між Юґославію й Третім Райхом відбуваються за спиною «неблагонадійного» посла.
Перші два роки війни Іво Андрич проводить у Берліні, стаючи мимовільним свідком злочинів і шовіністичної політики Гітлера. На початку 1941 року, відчуваючи, що король Юґославії прагне не просто порозуміння, а й союзу з нацистами, письменник пише заяву на звільнення, але в Белґраді йому відмовляють. Тому 25 березня 1941 року Іво Андрич у складі офіційної делегації Юґославії був присутнім на підписанні договору про приєднання його батьківщини до Троїстого пакту «країн Осі»: Німеччини, Італії та Японії. Цей договір викликав масові протести в Юґославії і вже через два дні відбувся державний переворот, що скинув профашистську владу. Це обурило Гітлера, який наказав 6 квітня (до речі, це був православний Великдень, а операція бомбардування Белґрада називалася «Страшний суд») розпочати воєнний напад на Юґославію і за лічені дні окупував країну.
Ясна річ, після початку війни з Юґославією Іво Андрич не міг більше залишатися в Берліні. Німці пропонують йому виїхати у безпечну Швайцарію, але тільки самому, без персоналу посольства. Андрич відмовляється, після чого разом зі своїми підопічними та їхніми родинами вирушає на батьківщину, в окупований Белґрад. В листопаді того ж року його відправляють на пенсію, але від пенсії колабораційної юґославської влади він відмовляється; на пропозицію підписати Заклик до сербського народу, в якому засуджувався опір окупантам, також відповідає відмовою. Колишній впливовий державний чиновник живе в бідності й відчутті постійної небезпеки, знімає кімнату в знайомого адвоката й не з’являється на публіці. Більше того, письменник забороняє друкувати й передруковувати свої твори під час окупації. Пізніше, вже після закінчення війни, Андрич запише в своєму приватному щоденнику: «Німці й Німеччина! Це найбільша мука мого життя, злам, який у житті людини може значити або точку неповернення, або смерть. Це проблема, від якої Європа хворітиме ще сто і п’ятдесят років. Але навіть тоді я не бачу рішення».
