Повертаючись до проблеми: як буде українською Churchill?
Не раз доводилося чути ремствування деяких політиків і філологів, що, мовляв, за кордоном не поспішають користуватися офіційною англомовною назвою української столиці, тобто словом Kyiv, а продовжують уживати не тільки у мас-медіа, а подекуди і в офіційних документах русифікований варіант – Kiev. Що ж, ремствування ці справедливі. Проте, з іншого боку, чи українські ЗМІ – не має значення, україномовні чи російськомовні, - завжди зважають на те, як просять правильно називати їхні столиці іноземні держави? І на те, як слід правильно називати ті чи інші держави?
Проблема ця непроста. Найлегше розібратися, звісно, з тим, де йдеться про політичні забобони чи інерцію. Я розумію, що в нинішній Росії ніхто – крім «позасистемних лібералів» - органічно не може писати «в Украине», хоча Пушкін і Герцен це могли, розумію також, що «Таллинн» з двома «н» чи «Беларусь» - це речі для «системної» російської журналістики неприйнятні, так само, як і «Киргизстан». Але з якого дива й деякі вітчизняні мас-медіа беруть приклад з великодержавної журналістики претендента на роль «старшого брата»? Невже українець не може вимовити «Киргизстан»?
Ясна річ, що інші виміри проблеми не такі прості. Візьмімо для прикладу певною мірою зворотну щодо написання Kyiv/ Kiev ситуацію. Як правильно писати назву китайської столиці? Китайці кілька десятиліть привчали світ, що треба писати не Peking, а Beijing. І привчили майже всіх – і політиків, і журналістів! Окрім хіба що португальців (які взагалі звуть столицю Китаю Pequim), голландців, росіян та нас…
Цікаво, що наприкінці XVII століття у Москві називали це місто інакше. У звіті знаменитого посольства Спафарія, посланого до Китаю царем Олексієм Михайловичем, говориться, що у травні посол «добрался до царствующего града Пежина». Це не поодиноке вживання саме такої назви. Та за певний час усюди, в тому числі в Росії й Україні, запанувала назва Peking-Пекін.
Проте назва Бейджинг усе ж пробиває собі дорогу на наших теренах, хоча поки що не у мас-медіа, а на комерційно-інформаційних сайтах. Скажімо, коли йдеться про авіаподорожі, то вигулькують назви «Международный аэропорт Бейджинг Кэпитал» й «Авіакомпанія Бейджинг Кепітал Eйрлайнс» (подаю чи назви, знайдені в Інтернеті, мовою оригіналу). А ось що подає український медичний сайт. «Бейджинг Юнион. Beijing Union Pharmaceutical Factory (BUPF) – китайский производитель фармацевтических препаратов. Фабрика создана в 1958».
Утім, тут маємо ще одну проблему: на офіційному діалекті китайської мови (нагадаю, що писемність там одна, а от діалектів – декілька) назва столиці країни звучить приблизно як «Бейцзин». Таке написання теж можна зустріти в Інтернеті. Скажімо, у Вікіпедії читаємо: «Бура́к Їлма́з (тур. Burak Yılmaz,, нар. 15 липня 1985, Анталья) – турецький футболіст, нападник китайського клубу «Бейцзин Гоань» та збірної Туреччини». Ось так.
Проте слід зважати на те, що написання назви столиці Китаю як Beijing офіційно унормоване самим Китаєм (винесімо сьогодні «за дужки» питання про те, як правильно мала б писатися назва цієї країни).
У підсумку так чи інакше, як на мене, навряд чи можна вимагати у когось на Заході, журналіст це чи політик, щоб він писав Kyiv, якщо українські мас-медіа й офіційні документи майже не вживають назву Beijing/Бейджинг…
Це – тільки один приклад того, що проблема існує і її слід розв’язувати.
Інша, пов’язана з цією, проблема – як передати українською імена та прізвища іноземців. Дехто їх беззастережно «українізує», пишучи, скажімо, «Йосип Сталін». Недавно декілька інформагенцій слово в слово сповістили, що «в Кобленці демонстранти на противагу європейським популістам розмістили статуї Адольфа Гітлера, Беніто Муссоліні і Йосипа Сталіна, натякаючи на радикалізм лідерів ультранаціоналістичних партій». Панове, Йосип і Йосиф – це різні імена з однаковим біблійним корінням. Так само, як Абрам, Оврам й Аврам. І всі вони фігурують в українській мові як ті, що побутують, крім інших країв, й у самій Україні. Тож й «українізований» Сталін має бути Йосифом, а не Йосипом…
Ще приклад. У статті «Як звати українською рana Kowalskiego?» («День», №210-211, 2016) а, зокрема, писав, що один із вождів комуністичної Чехословаччини Васіл Біляк (так прийнято передавати українською його ім’я та прізвище) був за походженням українцем і зазначав це в усіх анкетах, тож сьогодні навіть у російськомовній Вікіпедії він фігурує як «Василь». Але у нас чогось – «Васіл». Киянин Вадим Редько у листі до газети («Дещо про відтворення іноземних прізвищ українською», «День», №225-226, 2016) заперечив мені: «Етнічний українець Васіл Біляк, якого згадує С. Грабовський, не має українізуватися, перетворюватися на «Василя», адже він сам та його оточення в Чехословаччині знали й іменували його «Васіл». Перепрошую, але ж насправді він звався інакше без усілякої «українізації»! Не лише українською, а й словацькою! Vasiľ Biľak – тобто з пом’якшеним «л» на кінці імені. А тверде «л» характерне для болгарської мови – наприклад, Васил Левски, Васил Коларов, Васил Танєв.
Вадим Редько слушно порушує проблему обережного ставлення до літературної традиції написання українською імен і прізвищ іноземців. Він пише: «А якщо «традиція» є відверто хибною? Скажімо, традиційно відтворюється прізвище британського прем’єра як «Черчилль». У словах англійської мови кінцевий «l», особливо за фонетичного подвоєння, завжди (без винятків) вимовляється твердо. Але якийсь невіглас (російський чи український) причепив до прізвища м’який знак, як п’яте колесо до воза. І воно, хоч як дивно, котиться вже котре десятиліття, хоча серові Вінстону цей м’який знак – що рибі парасоля».
Так, м’який знак тут справді недоречний. Але все ще цікавіше. Прізвище британського політика – Churchill, власне, повністю Spencer-Churchill. І на кінці в українському й російському варіантах традиційно вимовляється м’яке «л» і пишеться м’який знак. Але! Є у Канаді місто Churchill, три (!) однойменні річки та водоспад. А у США – однойменний округ (Churchill County). Всі ці назви передаються українською та російською як «Черчилл» - без м’якого знаку наприкінці. Це теж традиція. Отака дивина…
І ще одне. Фонетична транскрипція прізвища й географічної назви Churchill має такий вигляд: ['ʧɜːʧɪl]. Дехто з ревних борців із русифікаторством передає її на письмі українською як «Чьорчіл». Ідеться не лише про літераторів: скажімо, Інститут медичної радіології ім. С.П. Григор'єва на своєму сайті зазначає одного зі своїх міжнародних партнерів – «Чьорчіл Шпиталь» (Churchill Hospital). Що ж, тут, хоч і маємо тверде «л», але саме написання прізвища й назви, як на мене, ще більш віддалене від оригіналу.
Стільки клопоту маємо тільки з проблемою «Черчилль-Черчилл-Чьорчіл». А скільки його виникає з переданням українською мовою інших популярних імен, хоч реальних, хоч і вигаданих персонажів. Скажімо, росіяни ніяк не вирішать, як правильно – «доктор Ватсон» чи «доктор Уотсон». У цьому сенсі українцям легше – «доктор Вотсон» ближче до оригіналу, ніж обидва російськомовних варіанти написання прізвища цього літературного героя. Але будьмо послідовними: українською слід писати «Шерлок Голмс»…
