Про деякі тривожні тенденції в українських вишах
Залишилося півтора місяці до того моменту, коли українські виші приймуть нових студентів у своїх стінах. Хто ці студенти? Очевидно, що моніторинг МОН врахує їхній кількісний та якісний склад і видасть спільноті цифри та діаграми, в яких все це буде показано. Проте, це, на жаль, не означає істинність розуміння того, які особистості та чим мотивовані увійдуть сьогодні до студентської аудиторії. Не секрет, що значна кількість випускників наших шкіл чоловічого роду стають абітурієнтами, а потім і студентами, щоб уникнути призову до армії, або, як вони самі кажуть, «відкосити від війни й АТО». І хоча всі знають, що призовників не відправляють в АТО, загальна тенденція «відкосити від війни» явно простежується, і варто визнати, що ми маємо сьогодні таку проблему.
Але куди тривожнішим, на мою думку, є інше питання. А саме: чому і в якій кількості йдуть до українських вузів представники певної конфесії, а точніше тієї української православної церкви, яка вважала і вважає себе єдиною правильною на цих землях, і яку журналісти вмотивовано називають УПЦ (МП) – Українська православна церква Московського патріархату, попри намагання її представників зватися «просто» УПЦ? Останнім часом у вузи Сходу, Півдня та частково Центру України нинішня УПЦ МП, якою вона є після відходу у вічність митрополита Володимира (Сабодана) наполегливо посилає своїх представників отримувати другу освіту (після або разом із навчанням у духовній семінарії), або ж гуманітарну освіту, в тому числі і в магістратурі й аспірантурі. Контингент цих «православних студентів» світських навчальних закладів нараховує одразу по декілька осіб на курсі. Такий собі «православний десант Московського патріархату». Як правило, вони тримаються дещо відокремлено від інших студентів. Характерною ознакою таких «команд» є і те, що попівські діти теж є там. По «наущєнію» своїх батьків-православних священників все тієї ж церкви вони активно рушили за світською освітою на гуманітарні факультети південно-східних та центрально-українських вишів. У довірчих бесідах ці студенти не дуже то й приховують, що для них та їхніх татусів навчання у вузі є способом уникнути «походу на війну», оскільки вони, мовляв, щиро сповідують Божу заповідь «Не убий!», - навіть коли йдеться про вторгнення ворога.
До речі, спробуйте таких переконати, що на Сході йде не братовбивча громадянська війна, а справжня війна з російським агресором. Як сказали б вони вам самі: «Не парьтесь, це дохлий номер». Та найтривожніше те, що ці «агенти впливу» (а як інакше їх назвати?) почали вже входити в студентські аудиторії низки українських вишів у ролі лекторів, отримавши (майже екстерном) другу світську гуманітарну освіту та «не приходячи до тями», через пару-трійку років захистивши дисертацію з «гуманітарки». І доки наше Міністерство освіти і науки громить (пардон – реформує!) гуманітарну освіту в державі, ці діячі несуть «слово правди» про «братовбивчу війну» на Сході України та потребу мирно співіснувати з Богом же таки даними сусідами (не важко здогадатись, про якого сусіду найперше дбають ці «миротворці») в студентські аудиторії фактично прифронтових вищих навчальних закладів.
Ще одним посилом отого «слова правди» є переконання, що потрібно віддати «справи з війною» на Сході на розсуд Богові. Як він вирішить, так і має статись. Вам це нічого не говорить? А мені здається, що послані вони «з миром» нести оте «слово правди» в студентські аудиторії українських вишів зовсім не Господом Богом, а ФСБ та нинішнім патріархом МПЦ Гундяєвим, який входив у номенклатуру політбюро ЦК КПРС радянських часів. Дай Боже, щоб ця думка виявилась хибною! Але ж ми пам’ятаємо демарш очільників цієї церкви у Верховній Раді 8 травня 2015 року під час вшанування українських воїнів-героїв. Вони демонстративно залишились сидіти на своїх місцях, коли увесь зал ВР встав. Як заявив потім митрополит Онуфрій, це був демарш проти «війни на Донбаській землі», бо «потрібно негайно припинити війну». А припинення війни, коли окупант (про нього митрополит ніколи не згадує, натомість про «братній народ» УПЦ МП не забуває) топче твою землю завжди звалося і зветься капітуляцією…
До речі, оці новоспечені «надії нашої філософії» (як довелось почути про одного такого персонажа), далі – «нашої історії» тощо, дуже грамотно і послідовно витісняють із вузів східних регіонів світських викладачів, захищаючись за тематикою, настільки далекою від української гуманітарнистики, що, в разі чого, «комар носа не підточить». Тут з ними в чотири руки грають учені ради тих вишів, бо саме вони вбачають найактуальніші проблеми сьогодення (бо дисертація за визначенням повинна бути актуальною) в тематиці з минулого, наприклад, Латинської Америки чи давнього Єгипту. Я зовсім не проти Латинської Америки і глибоко шаную культуру давнього Єгипту, та коли такий щойно захищений лектор входить в сутані в аудиторію українського світського навчального закладу (бо за сумісництвом він ще й має духовний сан та посаду), а дехто зі студентів кидається цілувати викладачеві руку як батюшці у церкві, то це вже, як на мене, ні в які ворота не лізе!
Не обов’язково закликати на мітингах до «вічного союзу з братнім російським народом». «Великий кормчий» товариш Мао свого часу розбурхав справжню «революцію хунвейбінів» власними віршами. Саме цитуючи його знаменитий вірш «Відповідь товаришу Го Можо» від 17 листопада 1961 року хунвейбіни, серед яких абсолютну більшість складало «революційне» китайське студентство, пробивали голови власній професурі та й іншим «гнилим інтелігентам», проводячи «культурну революцію» в Китаї.
Отож хочеться мати від МОН моніторинг описаних вище реалій, з якими зустрілись сьогодні українські виші прифронтових регіонів. Та й адекватна реакція на подібні реалії не завадила б! Бо коли слуги Божі певної церкви, яка перебуває у змичці з Кремлем і Луб’янкою, кинулись нести «слово правди» як лектори вузів прифронтових регіонів, недалеко й до біди!
