Про долю «донбасців» та остапове «на …»
Остап Дроздов послав мене на...
Ні, він не хотів посилати саме мене, бо десь там у тексті сказав, що я ніколи не повернуся до Донбасу, бо не зможу там навіть дихати, і що я щаслива, бо поїхала.
Але я почуваюся як така собі - послана на ...
Ні, я з ним згодна на 95 відсотків! Він - Остап Дроздов, - розумник; він - все вірно акцентує; він – вловив невловиме та порозкладав по поличках. І я опинилася саме на тій поличці, що підписана: «На …».
Спочатку про те, з чим я у остаповому посиланні згодна.
Наприклад – з мазохістичною інтелектуальною мастурбацією. У «Фейсбуці», наприклад. Чи «ВКонтакті» зокрема.
З ранку до ранку ми всі – втікачі і залишенці, укропи та сепари, ті, що з Донбасу, та всі інші - із графоманською настирливістю триндичимо про свою долю. І з’ясовуємо, в кого вона вдаліша та водночас жахливіша. Бо «жахливіша» тут – у «пріоритеті»: так старезні баби біля під’їздів вихваляються своїми болячками, бо більш нема чим… Це така ознака часу – триндичити-рефлексувати про все-все-все у цих дебільних мережах, що засмоктують тебе до останку та змушують ставати такими собі думковими ексгібіціоністами. Бо кожну думку, що зародилася у імлистих нетрях твого неповторного мозку, конче треба витягти на світло, розвішати, як білизну, перед своїми читачами, щоб всі побачили, яка вона в тебе витончена та ексклюзивна. А взагалі, це більш схоже на інше. На кишковий, пардон – на думковий розлад, що потребує термінового закріплення. Я би прописала кожному лікування Інтернет-голодуванням: відключенням самого себе від цього інформаційного змія-збоченця бодай на дві-три доби. Бо у країні війна й треба не теревеніти про свої мімімі, не хизуватися своїм фізичним та інтелектуальним селфі, а робити – все робити для фронту й для перемоги (хай не жахаються комунофоби, бо саме це гасло часів Великої Війни таки треба брати за взірець саме зараз!) Та хоча б і не війна: мережева наркоманія, перш за все, вбиває саму спроможність відрізняти інформаційну справжність від інформаційного проносу.
Я згодна у остаповому проносі з тим, що ностальгуючих за «совєтським» ладом треба посилати….
Але ж, Остапе, подивися: скільки цих ностальгунів у всіх двадцяти чотирьох регіонах України плюс Крим та Київ із Севастополем! Бо це ж усі, хто волає до держави: «Дай!» Це ж усі, хто дає на лапу та ті, в кого лапи вже мохнаті до повного неподобства! Тягти ковдру на себе, зображати маленьку людинку, пектися про свою особисту кишеню, на роботі – косити під дурника, відпочивати – на халяву, мовчати - «в тряпочку», цілувати дупи панам начальникам та єднатися у рабському одобрямсі… Чому ж на оту поличку послано тільки «дрімучий» Донбас, якщо ота совкова сутність притаманна чи не всій країні? Може, Остапе, тому, що такі от, як ти, у Донбасі, як у кривому дзеркалі, побачили себе, вжахнулися та швиденько відцуралися, щоб ніхто не зрозумів, що ви та ми – ми усі! - такі ж самісінькі?!! То відправ на … дві третини мешканців України, незважаючи на регіон їхньго проживання! Ось тоді і я піду без заперечень.
Я згодна з Остапом, що вирвалася з цього донбаського Мордору. Згодна, що ковтнула свіже, збагачене волею повітря України. Згодна, що не зможу жити у советсько-путінському зоопарку.
Але, хлопче, я не скажу Донбасу «пішов на …», як не кажуть цього матері, навіть якщо вона веде себе як останнє стерво! Я хочу додому! Хай навіть від нього лишилася тільки пічна труба! Я знову збудую навколо неї стіни та зведу дах. Можливо, я не зможу нічого зробити для своїх дорослих сусідів, але я спробую витягти із підвалів бодай дітей. Бо я ж не сама буду це робити! Я буду це робити разом із тобою, Остапе, таким розумним та сміливим! Якщо, звісно, ти не пошлеш мене ще кудись подалі…
А ти можеш і послати, бо написав, що «це повний стрьом – гинути во ім’я рабів».
А за кого ж іще гинути, Остапе? Кого ж іще рятувати? Кого Мойсей виводив із египтів попри їх віковічне роптання? Кого сорок років водив по пустелям, сам разом із ними задихаючись від пилу та спраги? Так, вони, ці раби, можуть і роздерти того, хто їх рятує. Вони й розіп’ясти можуть. Он про Мойсея досі кажуть – «єврей», та ладні вирити для нього новий Бабин Яр. Мого земляка Володимира Рибака (ой, недарма ж таки він РИБАК!) натовп мовчки віддав на поталу, але згодом, я впевнена, оту площу, звідки віддавав, той же натовп назве його ім’ям!
А тепер про те – з чим я категорично не згодна.
Революція Гідності була не антидонбаською. Вона була загальноантисовковою.
Люди протестували не проти того, чим, як ти вважаєш, і досі є Донбас. Люди вичавлювали рабів кожен із себе. І Донбас, там, на Майдані, стояв поряд із усіма, поряд із країною – своїми очима бачила і ті намети, й тих хлопців-земляків, що вже у нібито мирному травні чотирнадцятого не хотіли йти з під стін спаленого дому профспілок, бо передчували і термідор, і перевертнів, і зраду.
От саме вони, ті хлопці, разом зі мною, зараз теж почуваються як послані... Розумієш? Бо вони – знають, хто винен у кривавій м’ясорубці у Донбасі! Знають поіменно. Звісно ж, це не ті дУрні, що бігали на референдуми й завивали під Леніним «Росія» та «Путін». Бо тих навіжених - жменька. Бо такі є у кожному регіоні.
Але не у кожному регіоні є такий собі олігарх, що вигодував та видресирував хижу зграю «правоохоронців», які, за шмат м’яса від свого хазяїна ладні різати нормальним людям животи та набивати їх камінням. І того олігарха ще й досі підтримує держава. Не у кожному місті є пахани-боксери, які багато років вирощували із звичайних хлопців армію псевдо-спортсменів-тітушок, що по свистку хазяїна готові накинутися на кого завгодно й вщент розмісити бітами. Не кожна міська рада має у своєму складі відсиділого за бандитизм «депутата», що «контролює процеси» своїм «авторитетом». І це державна влада допустила їх усіх до місцевої влади на Донбасі. І ця ж Верховна Рада, разом із таким вільним тобою, до речі, замість того, щоб революційно розібратися із різними ахметовими та бойками, досі залишає їм можливість направо й наліво торгувати отими «рабами», за яких тобі вільному битися «повний стрьом»!
Так, Остапе: у мене, у тебе, у всіх нас – одне життя. І я розумію, що тобі й багато ще кому, шкода часу, щоб «якось-там зрозуміти і збагнути донбасців, які самі себе не розуміють».
Ти надто зайнятий «процесом переживання трепетних моментів асоціації з українським як чимось модерним, модним, потужним». Але тобі, як справжньому мережевому ексгібіціоністу-мастурбатору, таки вистачило часу на те, щоб перед цілим світом роздягнути свою душу коротеньким зверненням до тих, хто заважає тобі бути потужним - «пішли на …».
І ще, модерний Остапе: ми не якісь там нікому не відомі «дрімучі донбасці»! Можливо – донбасівці, можливо – донеччани: цивілізовані громадяни України. Іншими не будемо!
Пішов би ти сам, Остапе!
