Про дві Росії та один Крим
Росій завжди було дві. Та, що саджала, і та, що сиділа.
Вони періодично розділяються й дивляться в очі одна одній.
«Дивитися в очі, — звично гаркає Росія перша, і друга дивиться. Дивиться й дивиться, навіть коли звично обличчям до стіни.
Іноді друга виявлялася зовсім маленькою — буквально сім осіб на площі.
Але саме вони ставали «сім’ю причинами не випробовувати ненависть до росіян».
Три роки тому окупація Криму, як Керченська протока, розділила населення країни на «наш» і «не наш».
Розрив цей, ціннісний, цивілізаційний, здавався абсолютно непереборний: або наш, або ні.
Або за військову агресію або проти.
Або правовий акт відповідає Конституції РФ, із закріпленим у ній приматі міжнародного права — або ні.
Але майже відразу почалося будівництво мостів.
Ротенбергом — через протоку, Ковальчуком (з його телебаченням) через мізки та душі.
Про те, що ми страшенно сумували за Кримом у складі РФ, я дізналася тільки після збройного захоплення урядових будівель у лютому 2014-го.
Несподівано стало незрозуміло, як ми взагалі справлялися 23 роки. Причому, мовчки, переважно. Та й після цього з’ясувалося: тільки й мріяли, що про Крим. Як Рабинович, що емігрував до Великої Британії, не міг бути щасливий через втрату колоній.
Одне бентежило — велика кількість пояснень. Але ж навіщо все це за одностайної згоди?
Спочатку, за офіційною версією, ми тільки турбувалися про російськомовне населення.
Війська не вводили, але наші війська — були тим, єдиним, що запобігло масовим убивствам у Криму, яких ще не було, але обов’язково були б, якби там не було наших військ, яких там немає.
Версія була непогана, але в ній цілковито була відсутня військова доблесть і слава, наче ми — не великий народ переможець-визволитель, а якийсь ЄС, прости Господи, котрий тільки й може що висловлювати стурбованість.
Тоді виявилося, все ж вводили й звільнили, приєднавши до себе. За традицією. Ми у 45-му пів-Європи так звільнили.
На цьому можна було й зупинитися, тим паче з кожного праски лунало про 86 відсотків підтримки. Врятували й молодці! Але ж ні! Знадобилося посилення загрозою НАТО.
Тобто, вже не туга, що мучила російських людей від Пскова до Камчатки про «исконно-посконный родной Крым», а виключно протиракетна оборона? Якось дуже утилітарно для високодуховного народу й не дуже ефективно — НАТО, превентивно зупинене на півдні, підібралося по всьому заходу й півночі.
Тут генерування офіційних версій якось призупинилося, й полізли народні.
У народних фігурувала менша туга, турботи про кримчан (яких ласкаво називали «трофейними») не було зовсім, натомість був традиційне російське ексгібіціоністське захоплення: «Як ми їм показали?!».
Показати ми дуже любимо — від «русского честим мы людоеда, мы, русские Европы не спросясь» до кузькіної матері. Вона, мати, зазвичай є непривабливою, але в тому й особливий кайф її демонструвати — все мають лякатися. Бояться, значить, поважають, шанують, значить, ми реально круті! Зрештою, я вже купив турецьку шкіряну куртку, мрію дитинства, тепер хочу знову велику державу.
А між тим, хоч у Керченській протоці регулярно щось тонуло, однак так-сяк і будувалося. І погляд нацзрадників, які продовжували по-сирітському жити без Криму й демонстрацій власної крутості світу, почав туманіти й пом’якшуватися.
Для людей зі складним сприйняттям світу жорсткість дихотомічних пар є образливою чисто естетично — тягне до відтінків і багатобарвності. Так крім «нашого» і «ненашого» Криму з’явився «Крим волошинський» — це коли, людина, звичайно, всією душею за дотримання правових норм, за державний суверенітет і непорушність кордонів України, але немає абсолютно жодних причин не злітати на тиждень до моря прямо з Москви, для участі в чому-небудь піднесено-поетичному. Ну які кордони можуть бути у поезії? А у поетів (артистів, опозиційних журналістів, політиків і бардів)? Особливо, якщо в Криму рідна могила троюрідної тітки по батькові та Артек? Ну й Волошин, само собою!
Втім, зручність рейсів Москва-Сімферополь порівняно із законним переїздом через Чонгар, звичайно, не скасовувало незаконність приєднання Криму в очах ліберальної громадськості. Незаконно, так. Але ж їздити зручніше?
Взагалі за три роки ми стали чесніші. Вже на центральних каналах щосили говорять і про російські війська на Донбасі, і незаконність анексії Криму. Здавалося б? Ось же, ось! Ну? Якщо незаконно — значить, треба що?
«Домовлятися про якісь варіанти, можливо, спільного управління» — відповідають, і поки намагаєшся видихнути, насилу повертаючи на місце очі й нижню щелепу, додають, що припинення окупації чужих територій: а) суперечить бажанню народу (якого саме?! Нерозповсюдженню НАТО на схід?!); б) Жодним чином неможливо за законом.
Ще раз. Повільно й зосереджено: ми вдерлися незаконно. Анексували незаконно. Ухвалили власні протиправні закони із цього приводу, що суперечать нашій власні Конституції, але, оскільки їх вже ухвалено — скасовувати їх теж незаконно, а отже, будь-хто, хто про це говорить, бажає примножувати беззаконня у нашій і без цього беззаконній країні. Або хоче диктатури. Будується, будується керченський міст. Тонуть палі та техніка, а це не тоне. Це дрейфує від «крымненаш» через «всенетакоднозначно» до «не наш, но не отдадим». І на місці протоки вже тоненькиа вузенька річечка, яку можна перейти вбрід камінцями. «Україна погано любила Крим» — стриб! «Україна погано захищала Крим» — стриб-стриб! «А давайте-но вже всі визнаємо цей чортів Крим російським, і буде нам мир і щастя?» — І все. Майже всі на тому березі. Дуже легко виявилося. Переступаєш камінчик за камінчиком через закони, мораль, кров, гріх — і там. Туди — не складно. Як назад? І чи залишаться у світу хоч сім причин не відчувати до нас ненависть?
