Про мету освітньої реформи
Справжня мета реформи освіти – це гроші. Напевно, це звучить трохи цинічно, але це правда. Треба мати сміливість сказати про це відверто і вголос. Не тому, що хтось хоче грошей чи намагається «сісти на потоки». Люди лише тоді відчують позитивний ефект реформ, коли у них стане більше грошей і коли вони зможуть почуватися вільними їх витрачати на свої освітянські потреби – купувати книги, обладнання, їздити на конференції, будувати нові корпуси та інше. Гроші повинні прийти в освіту, у заклади освіти, до кожного окремого освітянина. Всі ці розмови про освіту як «суспільне благо», «розвиток особистості» і «євроінтеграцію» – пустопорожні балачки, абстракції, гасла. Їхній сенс лише в тому, що іноді їх вдається допасувати до тих реальних кроків, які можуть принести додаткове фінансування.
За традицією основним джерелом притоку грошей в нашу освіту уявляють державу, державний бюджет. Це дуже сумно, але така традиція склалася в нашій країні. Насправді ж дійсно реформаторський ефект можуть дати ті заходи, які допоможуть налагодити притік грошей з різних джерел, а не лише з державного бюджету. Треба прибрати всі перепони, які існують на шляху грошей до освіти. При чому системно та комплексно, а не у вигляді фрагментарних преференцій для окремих людей чи організацій. Поки що, як я можу судити, такої мети взагалі ніхто не ставить. Всі розмови ведуться лише навколо державного бюджету, субвенцій і того, як нам краще і ефективніше розподілити ці копійки. А проте освіта – це сфера інвестицій, а не субвенцій. Вона повинна залучати гроші з недержавних джерел, інакше у нас ніколи не буде якісної освіти.
Доволі часто звучить думка, що начебто «гроші є, але не там». Цю сентенцію використовують для того, щоб обґрунтувати необхідність перерозподілу грошей (чи то державних, чи навіть приватних силами державного примусу) на користь системи освіти. Але на практиці це не приносить хороших результатів. Зусилля, які затрачаються на те, щоб з’ясувати, де саме знаходяться гроші, і перенаправити їх в «потрібне» місце, надто великі, а успіхи в цьому надто малі. Відтак освіта від цього переживає лише втрати, при чому як якісні, так і моральні. Тому прагнення до перерозподілу грошей, на мій погляд, є хибною стратегією.
Ще одна стратегія залучити гроші в освіту, яку сьогодні активно апробовують, спрямована на вдосконалення менеджменту. Всі ці оптимізації і скорочення – це насправді саме воно. Власне, скорочення закладів освіти, викладачів, закриття шкіл і ВНЗ прямо чи непрямо також мають на меті збільшити притік грошей в освіту. Свідомо чи не свідомо люди керуються мотивом: якщо гроші будуть витрачатися ефективно, то їх поступово стане більше. В середовищі освітян, між іншим, є чимало поборників оптимізації. Мабуть, зайве говорити, що ці люди розраховують залишитися на своїх робочих місцях, коли інших «оптимізують». Такий собі прихований соціал-дарвінізм: треба з’їсти слабших, «неефективних», щоб вижити сильнішим. Насправді цей підхід також стратегічно хибний. Сила людського суспільства – не в здатності поїдати одне одного, а у взаємній допомозі і співробітництві. Виживання людського роду зумовлене саме тим, що допомога слабшому зрештою робить сильнішими всіх. Вже сьогодні очевидно, що оптимізація і скорочення закладів освіти не призводить ні до зростання якості тих закладів, що залишилися, ні до покращення загальної фінансової ситуації у цій сфері. Може, когось це здивує, але у цьому працює давній біблійний закон: «хто яму копає, той в неї впаде» (Екклезіаст 10:8 ). Найсильніші терплять кризу саме тоді, коли намагаються проковтнути слабших. Це відбувається, зокрема, і тому, що падає загальний рівень довіри, зростає конфліктність, а значить - згорає безцінний соціальний капітал, необхідний для загального збагачення суспільства. Від криків «про неякісну освіту», про те, що когось в ній «забагато», про необхідність закривати чи оптимізувати зрештою страждає освіта в цілому.
Втім, можна припустити, що ефективність освітнього менеджменту (як на макрорівні, так і на рівні окремих інституцій) може призвести до певного притоку грошей у освіту. Тільки справа в тому, що налагодження такої ефективності не варто очікувати від державних міністерств чи відомств. Їхня діяльність завжди націлена лише на встановлення обмежень, підняття вимог, впровадження заборон і дозволів, які у підсумку мають руйнівний ефект. Будь-яке міністерство завжди буде заручником своєї бюрократичної природи. Паперова тяганина є невід’ємною частиною його роботи, і, примушуючи до неї заклади освіти, воно фактично витягує з освітянської спільноти дорогоцінні сили і ресурси, не даючи натомість нічого цінного. Справжнє життя не там, де є добрі регуляції, а там, де свобода та ініціатива. Тому ефективність освітньої системи може бути досягнена лише тоді, коли вона стане простором довіри і творчості.
Для того, щоб залучити нові гроші, заклади освіти мають породити нову якість. Таким чином, щоб суспільству стало зрозуміло, в чому полягає цінність виробленого ними науково-освітнього продукту (чи освітньої послуги – якщо комусь це слово більше подобається). При чому вони мають зробити це самі, без примусу з боку регулюючих чи контролюючих інстанцій. Напевно, це не так і важко, але ситуація ускладнюється тим, що надто багато часу вони отримували бюджетні гроші в обмін на свою лояльність до посадовців, а не на якість освіти. Вміння домовлятися, контактувати, йти на компроміси з чиновниками – це свого роду вартість, товар, який обмінюється, капіталізується. Зрештою багато людей звикли жити в системі такого обміну і відчувають себе захищеними лише в ній. З цієї зони комфорту сьогодні варто виходити свідомо і добровільно для того, щоб по-новому вибудовувати співробітництво між всіма зацікавленими сторонами, бенефіціарами і стейкхолдерами освіти. Незалежність породжує нову якість і обов’язково принесе гроші. Хай і не зразу, але принесе.
Свобода освіти, освітніх інституцій і освітньої спільноти, звичайно, не може бути без відповідальності. Але ця відповідальність породжується свободою, а не навпаки. На жаль, це мало хто розуміє в нашому пострадянському суспільстві. Шлях до відповідальності лежить через намагання виробити і реалізувати свою суспільну місію. Мабуть, що це доведеться робити в умовах, коли закликів на кшталт «дайте нам грошей, бо ми такі хороші», ніхто вже не захоче слухати. Вузько-корпоративна самосвідомість не зможе ні збагатити державний бюджет, ні заохотити приватні капіталовкладення. Освітянам і закладам освіти потрібно буде постійно і системно турбуватися про те, щоб гроші були у тих, від кого вони потім мають прийти в освіту, а саме: у платників податків та бізнесу. Ефективна допомога цим стейкхолдерам шляхом надання їм якісних освітніх послуг рано чи пізно стане ключовою функцією освіти в суспільстві.
Підсумовуючи, хочу сказати таке: до тих пір, поки по владних кабінетах із виглядом прохачів ходитимуть керівники навчальних закладів, заглядаючи у вічі чиновникам і мало що не хапаючи їх за руки, реформу освіти не можна вважати завершеною. Диверсифікація джерел фінансування, полегшення притоку грошей у освіту всіма можливими способами і з усіх можливих джерел – те, що зрештою дасть ректорам, директорам і простим викладачам відчуття гідності, свободи і самоповаги – це основна мета освітньої реформи. Не засіб, а мета.
