Про очевидне: недобра схожість
Існують занадто очевидні думки, щоб озвучувати їх у середовищі, що претендує на інтелектуальність. Хоча останнім часом ми відчуваємо якраз гостру нестачу людей, які мають здатність помічати очевидне. Водночас, очевидні думки іноді відсилають нас до аналогій, які здаються нам такими, що занадто лякають, щоб осмислювати їх в чесній дискусії. Але саме це і необхідно в суспільстві, що претендує на відкритість.
Було б дивним не помітити страхітливої близькості різних радикальних проявів, якою б ідеологією вони не прикривалися, якій би нації і культурі вони не належали. Якщо про культуру тут говорити взагалі доречно.
Мова про те, що різниця між радикалами, що розстрілюють редакцію газети в Парижі за «образливі» карикатури, і радикалами, що зривають в Києві фестивальний показ фільму про сексуальні меншини, або публічно ображають письменника під вигаданим приводом, - зовсім не принципова. Власне, якісної різниці немає. В усіх випадках ми маємо справу з демонстрацією загостреного почуття ображених принципів і колективних святинь, матеріалізованого в насильство і підживлюваного ненавистю до «чужого».
Відчуття різниці особливо явно втрачається, наприклад, коли деякі пропагандисти починають примітивного расиста, засудженого у Вінниці за расистську демонстрацію, іменувати героєм національного руху за те, що він очолив погром обласної адміністрації.
Тим самим нас штучно намагаються завести в порочний круг хибного дискурсу. Нам намагаються нав'язати дискусію - нація чи релігія є визначальними для формування держави. Хто б не стояв за цим - демагоги чи маніпулятори - ми давно відповіли на це питання, цей ресурс розвитку суспільство давно використало, хоча і не вичерпало, зрозуміло. Сьогодні визначальним ресурсом є інше - права людини і громадянина, недаремно наша революція була «революцією гідності».
Не потрібно повертатися на це порочне, а сьогодні ще і криваве, коло. Це призведе лише до розділення і ненависті. Мертві святині вимагають крові.
На питання національної ідентифікації – «хто ми» ми відповіли вже давно, тепер ми відповідаємо на питання «в якому суспільстві ми хочемо жити». Ми відстоюємо вільний вибір вільних людей і громадян, об'єднаних загальними громадянськими європейськими цінностями.
Цінності мають об'єднувати, а не роз'єднувати людей. В тому числі цінності національні, релігійні і культурні. Будь-який радикалізм, в тому числі і радикальний націоналізм, не відповідає сучасному устрою суспільства. Радикали користуються єдиним критерієм «свій – чужий», користуються мовою ненависті для опису будь-яких суспільних явищ. Наші сьогоднішні цінності - права людини і громадянина, не обмежуються національністю і релігією. І це в корені суперечить принципам радикального націоналізму. У сучасному суспільстві права людини і націоналізм суперечать один одному в повному обсязі. Про це слід пам'ятати, щоб не наробити трагічних помилок.
Втім, суспільство без національної ідентичності також не є життєздатним. Особливо це важливо в кризових умовах. В умовах війни це часто спрацьовує, хоча і ненадовго. Фанатик і радикал не є ефективним бійцем в сучасній війні, навіть «гібридній», тільки в терористичній.
Зате він є вразливою для супротивника іграшкою в руках умілого маніпулятора. Чи варто дивуватися, що наші найрадикальніші націоналісти повторюють шлях праворадикальних європейських партій і національно-визвольних рухів Африки і Близького Сходу - стають, іноді неусвідомлено, прибічниками путінської політики «рашизму». Тут спрацьовує той самий принцип розпізнавання «свій – чужий». Вони впізнають один одного за спільною мовою - мовою ненависті. А окрім ненависті і насильства в сьогоднішньому суспільстві в них іншого базису бути не може.
Радикальний націоналізм подібний до імунної системи - він виконує важливу роль в кризових умовах. Проте незавидна доля організму, що складається з одних лімфоцитів, - він приречений загинути від аутоіммунного захворювання, пожираючи себе сам. Так само і суспільство, сфокусоване на боротьбу з «чужими», почне рано чи пізно пожирати себе і загине в припадку расового безумства.
Власне, тому наше суспільство відкинуло радикальних політиків на виборах - занадто велика небезпека, занадто мала ефективність. Нам ще належить багато що зрозуміти, здолати драматичну незрілість нашого суспільства і його вразливість перед демагогічними маніпуляціями: навчитися жити в світі рівноправного різноманіття, в просторі розуму і етики.
Мабуть, безперечним досягненням цивілізації є лише зниження рівня загального насильства. Ненависть і насильство - ця справжня зброя масового враження. Тоді як гідність, розум, мораль є інструментами «масового створення». Тому єдиними ліками від ненависті є толерантність і наявність чітких моральних критеріїв.
Соціальна толерантність - це не «прийняття зла» і не «терпимість до зла», як нас намагаються переконати примітивні інтерпретатори. Толерантність - це свідома відмова від активного прояву ненависті по відношенню до думки, не співпадаючої з нашою. З цього, між іншим, випливає, що ми маємо бути терпимі не до будь-яких думок, а до права висловлювати ці думки. Самі думки можуть бути морально неприйнятними, наприклад, відверто расистськими, і про це слід чітко і ясно заявляти. Єдина умова - без ненависті і насильства. Саме це відрізняє розумну і вільну людину від раба і людоїда.
Так в якому суспільстві ми хочемо жити?
