Про відповідальність думаючих людей
Скажу про те, що мене турбує. Думаючі люди (інтелігенти, інтелектуали, експерти - називайте їх як завгодно) з деяких пір відмовилися говорити чесно і відверто про те, що відбувається. Вони відмовилися говорити про реальність. У 70-х і на початку 80-х вони дозволяли собі подібні розмови на кухні. В кінці 80-х і на початку 90-х ці розмови почасти стали публічними. Але потім поступово, непомітно називати речі своїми іменами з якихось причин стало вже неможливо. У цьому головний гріх думаючих людей перед поколіннями молодих. Думка стало товаром. Її міняють на гроші і вплив так само, як за радянських часів брехня і лицемірство обмінювалися на кар'єру і «престиж». Сьогодні навіть в особистому листуванні твій колега звертається до тебе так, ніби він сидить перед дзеркалом або виступає перед своїм фан-клубом у Фейсбуці. При цьому він думає про те, як відреагують на його слова «впливові люди», а також його «послідовники» і «шанувальники». Він красується, грає роль, виконує «місію». Але, якщо твоя думка перетворюється на товар, ти сам стаєш товаром. І, якщо ти брешеш самому собі й іншим, як можеш ти говорити про відкритість, прозорість, про цінності ідей? Зрештою, щоб не пошкодити своє психічне здоров'я, ти намагаєшся повірити в ту брехню, яку ти сам вміло виробляєш. Що ж, кумедна гра... Можна грати в неї і далі. Але при цьому не варто дивуватися, якщо однієї прекрасної миті будь-яка розмова стане вже неможливою. Не кажучи вже про взаєморозуміння і довіру. А без взаєморозуміння і довіри неможливі ні сім'я, ні дружба, ні громадське, ні політичне життя.
Мене запитають: як могло таке статися? Як, ідучи від однієї брехні, ми стаємо заручниками іншої, не менш небезпечної? Я хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Я не стверджую, що існують якісь безпомилкові і «непогрішні» думки. Я також не вважаю, що існує монополія на істину і що є люди, які можуть осягати «справжню реальність» і оповіщати нас про неї на зразок пророків або провидців. Всі ми помиляємося. Всім нам іноді доводиться йти на оборудку з власною совістю. Але інша справа, коли брехня стає професією. Коли штучно створеними фантомами починають торгувати (з усім майстерністю, на яку здатні освічені люди). Коли ті, хто за своїм статусом і покликанням повинні робити речі більш ясними і виразними, приймають на себе роль ілюзіоністів або дрібних шулерів.
Тож не дивно, що інтелектуали втрачають свій вплив і що їм на зміну приходять «вуличні проповідники» («володарі дум» у соціальних мережах). Ці можуть говорити дійсно все, що вони «думають». Ще б пак. У них немає жодної відповідальності, вони самі - породження віртуального світу. Сьогодні вони говорять одне, завтра інше, а післязавтра вже ніхто не пам'ятає, про що взагалі йшлося. Поки інтелектуали кривлять душею, віртуальні гуру виконують функцію віщунів «правди». Щоб зрівняти свої шанси, інтелектуали переймають у своїх конкурентів манеру поведінки і стиль мовлення. Тим самим вони самі опускаються до рівня вуличної балаканини...
Сьогодні ми особливо гостро потребуємо правди. Коли я говорю тут про правду, я маю на увазі не окремі факти і події. Сьогодні дуже важко приховати якісь факти або приховати конкретну інформацію. Але ми потребуємо чогось більшого. Ми відчуваємо втрату моральних орієнтирів. Ми відчуваємо, нехай смутно і невиразно, що у створюваній нами реальності занадто багато болю, несправедливості і страждань. На цьому тлі особливо неприємна клоунада і шулерство багатьох вітчизняних інтелектуалів. Говоряться правильні слова: про демократію, свободу, про європейські цінності, реформи та інших правильні речі. Але чомусь цим словам все менше хочеться довіряти. А хіба можна побудувати громадянське суспільство без довіри? Мені здається, відповідь очевидна...
