Про Вітю Кривуліна (в його день народження)
Дружин у Кривуліна було п’ять — про першу я вже писав, про вплив на нього Тані Горичевої сказав, мені всі були симпатичні й цікаві, кожна по-своєму, як колоритна частина Кривуліна. Його внутрішні дзеркала. Як, втім, і пасії, з них пам’ятаю трьох, одна народила Вітьці сина, дуже на нього схожого. Інша — дочку на ім’я Ніка. В принципі він жодного дня не міг бути один, баби на нього вішалися, забуваючи про черговість, одна хвиля змінити поспішає іншу, не давши Віті, щоб прочухатися, й півгодини.
Але краще за інших облік кривулінських дружин вела Н. Я., ось у кого треба розпитувати всі подробиці. Її цікавив насамперед догляд: хто як Вітю годував, хто забрав із собою простирадла, залишивши одне лахміття; і так виходило, що з погляду домоведення, у Н. Я. до всіх Вітіних любок були претензії.
До речі, сама Н. Я. приїжджала до Кривуліна раз на тиждень і забирала написані за цей час вірші. Вона боялася, що в тому несусвітньому гармидері, яким здавалося їй життя Кривуліна, дорогоцінні тексти пропадуть. І вони, звичайно, пропадали. Так, коли Міша Шейнкер почав збирати зібрання творів, з’ясувалося, що у мене є автографи віршів, які він, головний його знавець, ніколи бачив. Я ж був не єдиним, кому Вітя дарував свої збірки регулярно, тож і це також проблема.
Всі його дружини починали, як боязкі монастирські послушниці й дивилися на нього з трепетом і обожнюванням, як на намісника бога на землі. Потім це, зрозуміло, минало. Тетянине «Витя, схромай за чайником» увійшло до анналів. Чайник був на кухонній плиті, в кінці довгого комунального коридору. Вітя брів по ньому, хитаючись у боки, як китайський бовдурчик, і легкими дотиками до стін підтримував рівновагу. Але ж як він плавав, як риба-меч.
Світлана, третя дружина, теж починала зі збирання рукописів і спроби вести облік і контроль. На кшталт, ми випиваємо й розмовляємо, а вона із суворим виглядом запихає до теки машинописні сторінки. Кривулін дивився на неї з хитрою цікавістю, в якій читалося питання: наскільки, цікаво, цю вистачить? Скінчила вона тим, що з праскою і без копійки грошей полетіла до Індії, розраховуючи праску продати й жити там на отримане від угоди. Потім вона приїжджала, з Кривуліним продовжувала спілкуватися, хоча той жив уже з Наташею Ковальовою, щодо якоїсь справи ми зустрілися на Невському, і вона мені сказала: «Вас, Миша, не затруднит называть меня мать» — і далі йшло якесь неймовірно довге індійське ім’я, на кшталт Брахмапутра. Ні, сказав, я можу називати вас Світланою або не називати ніяк. Вона спокійно кивнула. Вона взагалі була дуже спокійною і трохи флегматичною.
А її ж з Вітьою Левко народився з моїм сином із різницею в кілька місяців, наші дружини спочатку ходили з животами й обговорювали різні жіночі, а потім дитячі проблеми. Пам’ятаю, як Світлана показувала, як лікувала Левка від застуди: вона взяла його, дев’ятимісячного, за ніжки, перевернула догори дригом і потрясла, й усі шмарклі начебто вилилися.
В принципі про кожну з дружин я міг би написати роман, та чи треба?
Він знав, що я буду писати про нього. Ми з ним багато разів із цього приводу жартували, хто про кого буде писати некролог (він, до речі, незадовго до смерті написав на замовлення відомої німецької газети низку некрологів на живих знайомих: газеті потрібна була унікальна інформація і низький старт про всяк випадок. Я не забобонний, але мені не сподобалася ця історія). Хто піде раніше, це тоді 7 років різниці у віці здавалися Дніпром, яке не перелетіти, а ось тепер, коли я на десять років старший за Вітю на момент його відходу, давно зрозумів, що все і тут відносно. Я кілька разів, особливо, коли він останній раз захворів, а я не знав, про що з ним говорити, адже він усе знав і розумів краще за мене, намагався вмовити його написати мемуари, хоча в нього вже не було часу, та й ніколи він цього не хотів. «Інші напишуть», — сказав він, не вимовивши, але показавши бровами: «Ти й напишеш». Тим паче я вже писав про нього в «Момемурах». Так, у мене збереглася серед Вітіних листів і рукописів одна кумедна розписка. Мовляв, я, Віктор Кривулін, зобов’язуюся передати Михайлові Бергу всі доходи від своїх публікацій, якщо розголошу зміст його роману «Момемури». Ось в такі грали ігри: все одно все розпатякав, усім, кому можна, розповів, але це й без того зрозуміло.
Кривуліна вже немає рівно стільки, скільки було його синові Левку, що загинув за рік до смерті Віті. Я багато писав про нього, хоча всі борги так і не віддав, та й не зрозумів ще дуже багато. Не знаю ще більше. Наприклад, як і коли все розпочалося? Сам Кривулін вважав днем свого народження як поета 24 липня 1970 року, коли, за його словами, він зрозумів, як потрібно писати, що потрібно писати й навіщо писати. Певним підсумком став знаменитий «Вопрос к Тютчеву», від якого він вів свою поетичну біографію, хоча насправді поетика цього вірша і наступних промацувалася набагато раніше й коректувалася згодом неодноразово. Але ці питання: як потрібно писати, що й навіщо — питаннями залишилися. Я спробував дати свою версію відповідей, але як би відповів сам Кривулін, який не побажав уточнювати, бо хотів, щоб відповіді шукалися серед його рядків, я не знаю. Природний путь.
Це уривок статті, яка повністю вийде у 9-му номері «Звезды» цього року.
