Привид Довіри
Здається, що на наших очах відбувається закінчення традиційної історії. Маю на увазі весь світ. Але найдужче хвилює Україна. Такі можливі гігантські катастрофи чи, можливо, гігантські зміни, завжди двоякі. Крім руйнації, вони дають новий шанс.
Мені здається, що найстрашніше, що відбулося з нами, і потребує негайної реставрації, це тотальна втрата довіри. Всі пам’ятають українське прислів’я: «Хай не відає ліва рука, що чинить права». Таких прислів’їв чи приказок, на взірець, «коли сусіду зле, мені добре» і багато інших свідчать про глобальну втрату довіри українців. Умовна Україна не довіряє умовній Малоросії і навпаки, центральна Україна не довіряє Західній і навпаки (можна жити все життя у якомусь черкаському селі, і завжди будеш «западенцем»). Християнські церкви не довіряють одна одній. Церкви Московського патріархату вперто гнуть свою лінію російської пропаганди.
Все це давно перенеслося на побутовий рівень. Багато читачів ще пам’ятає, як за радянського часу чи у 90-ті у поїздах всередині країни пасажири не любили залишати своїх речей, навіть виходячи до туалету, бо не довіряли одне одному...
Звісно, що така глобальна недовіра формувалася ще у дорадянській добі. Це ж козацька чернь (іншими словами, мудрий український народ) не довіряла своїм гетьманам, тричі посипаючи їм голову попелом –і справа не лише у ритуалі. Ви уявляєте, щоб у Росії посипали попелом голову, до прикладу, Іоанна Грозного)?
Але радянське пекло перевернуло все з ніг на голову. Ті, що здавали власних батьків, якісь там Павліки Морозови та іже з ними, мали соціальні ліфти на відміну від чесних. Анонімкою і ціною смерті сусіда у концтаборах можна було відхопити для себе нову квартиру. Ніхто не вірив нікому, починаючи від параноїка Сталіна (важкий деструктивний невроз якого теж вплинув на СРСР як психічний вірус), і закінчуючи будь-який слюсарем чи прибиральницею.
Як писала Ліна Костенко, «довіра –звір полоханий. Втече/ Він любить тиху паморозь дистанцій». Як скіфські або кам’яні баби, кам’яні боввани, що простояли у наших степах тисячоліття, потреба довіри є однією із базових потреб людини. Як більшість дітей беззастережно вірить матері, так ми потребуємо довіряти, часто зранені, із покрученими душами, нещасливі, що лише по-лицемірному прикидаємося радісними та веселими, ридаючи, часто без сліз, наодинці…
Зараз однією із найбазовіших недовір є недовіра українців до державних інституцій. З іншого боку, втомлені століттями, зазвичай грабовані і принижувані, ми так втомилися страждати, що із дивовижною легкістю, із неймовірною інфантильною відповідальністю часто голосували і голосуємо на виборах за ефектних популістів, як-от за Володимира Зеленського…
Ще з іншого боку – дивовижні українські національні парадокси! – ми не раз умудрялися об’єднатися, так би мовити, перед розстрілом. Ми створили громадянське суспільство, нехай ще кволе, яке, починаючи від Майдану і волонтерства, показало розманіженому світові приклади нечуваної аскези і мужності!
Якимось ірраціональним відчуттям я впевненим, що нам може вдатися відвернути від України катастрофу. Ця катастрофа багатьох ідентичностей, які блякнуть на очах, зрештою, може загрожувати всім. Небезпека коронавірусної пандемії висвітлила якусь всепланетарну заскорузлість, недостатність сил доброї старої ліберальної Європи і багато-багато інших чорненьких та сизеньких лебедят, що при певних обставинах можуть перетворитися на пришестя чорних лебедів на Землю.
А для України вона висвітлила… самі знаєте, що… Так далі жити не можна. Я не знаю, як нам відновити чи створити довіру між такими різними маленькими українами, малоросіями і укромалоросіями, навіть, даруйте, хохляндіями (бо деяких наших громадян неможливо назвати інакше).
Мені друзі недавно розповідали, що знали чоловіка, який не був божевільним, але, йдучи вулицею, завжди тримався ближче до стін, щоб нікому не перейти дорогу, ні з ким не поконфліктувати і т.д. Не дай Боже, нам перетворитися на такий символ моторошної недовіри …
Інакше довіра залишиться для нашої ментальності, що буде незупинно вироджуватися, галюциногенною примарою, хворобливим і вередливим невротичним привидом, без якого людина, мовляв, може цілком обійтися. Може, але ціною втрати всього найкращого у ній, виробленого тисячоліттями культури…
Треба сподіватися на пасіонарну частину суспільства, на меншість. Вона є. Ми ще можемо, обтяжені важкою колективною підсвідомістю українських століть, щось запропонувати, найперше для нас самих, для гідного життя.
