Радянське шапіто
Довелось мені нещодавно побувати на одному психологічному заході. Все б нічого, тільки в роботі з дитячими его-станами щоразу, коли виникала необхідність нагадати дорослим людям про їхнє щасливе дитинство, для "створення атмосфери" використовувалися радянські мультики, радянські пісеньки, радянські смисли. Дорослі разом зі своїми дітьми співають і танцюють, займаються психологічними практиками і відпочивають. Прекрасні практики, налагодження батьківсько-дитячих взаємин за допомогою спільного досвіду, представленого в ігровій формі. Але! Двадцять три роки незалежності, три роки війни, окуповані території, десятки тисяч загиблих, мільйони знедолених, а всюдисущі пішоходи так само біжать по калюжах, білогриві конячки летять-летять у хмари, і нічого їм не робиться. Життя окремо, а "життєстверджуючі смисли" окремо. Дивно? Нітрохи.
Дитяче від дорослого відрізняється вже тим, що воно чарівне. Так, дорослі теж вірять у дива, плюють через плече і ворожать на судженого. Але тільки дитина живе в чарівному світі, де все має особливе містичне значення. Чудовисько під ліжком, татко - герой, матуся - принцеса, старий комод, в якому вночі хтось з'являється, і мультики, які - о диво! - показують по телевізору, коли ти про них навіть не сподівався, але дуже хотів побачити. Для дитини все важливо. Бо все містичне і все не просто так. І ось у цей его-стан вриваються радянські ритми, радянські смисли. "Які ж ми все-таки однакові!", "Як це зближує нас! Ви тільки подивіться". Радянське стає точкою входу в безтурботний дитячий світ. Туди ж в радянські смисли слідом за дорослими людьми, які прийшли пережити психологічні практики, спрямовуються вже реальні українські діти. Спільний досвід, пережитий батьками і дітьми на психологічному тренінгу, і спільний радянський досвід, підкріплений психологічними практиками, - це не одне і теж. Країною курсую виставки і конференції, майстер-класи та містерії, які створюють дуже небезпечну в сьогоднішніх умовах реальність.
І тут виникає справедливе запитання: "А що ж робити? Заборонити?". Ну, навіщо ж так відразу. Ви ніколи не замислювались, куди поділися ті численні дитячі програм, радіопередачі, телепроекти, де діти створювали продукт для дітей? Чому на українському телебаченні, що буяє зарубіжними, зокрема і російськими мультиками, немає дитячих шоу на кшталт "Вулиці Сезам" або "Телепузиків"? Йдеться зараз про програми, де діти вигадують і співають нові пісеньки, розповідають історії. Куди поділися дитячі загальнодержавні видання, які друкують дитячі вірші й оповідання? Чому українська дитина не має свого культурного простору? Чому шкільні лінійки по всій країні до цього часу включають у свою програму радянські марші і вальси?
Всі ці запитання аж ніяк не риторичні. Вони стратегічні. Від відповіді на них залежатиме наше з вами майбутнє, майбутнє наших дітей. Від того, чи зможе українська дитина комфортно облаштуватись в українському дитячому просторі, залежить, чи буде у нас усіх майбутнє. Дуже повчальна історія. Зовсім дитяча і казкова. Про чудовисько, яке приманює дітей пряничками для того, щоб зжерти їх. Вийти з пастки ми можемо тільки рухаючись по хлібних крихтах українських смислів. А поки... Шапіто, які курсують країною, під радянські ритми заганяють вже наших дітей назад у радянське пекло.
