Реформи і жіночність української душі
Порівняння України з жінкою не нове. Варто пригадати хоча б знамениту книжку Оксани Забужко «Шевченків міф України». Її присвячено жіночим образам Т. Шевченка, які тією чи іншою мірою можуть вважатися символами України. Найбільш промовистим, звичайно, є образ Катерини. Хрестоматійний, відомий нам ще з дитинства образ нещасної молодої дівчини-селянки, обманутої москалем (солдатом російської армії), яка після народження позашлюбної дитини закінчує життя самогубством. У стосунках між Катериною і москалем не складно побачити символіку стосунків між Україною і Російською імперією. Багато років Шевченкова Катерина не сходить зі сторінок наших підручників. Здається, у нас все ще не з’явилися інші літературні образи, які б так виразно уособлювали якісь глибинні риси української душі.
Деякі аспекти нашої колективної «фемінінності», про які не кажуть ні Шевченко, ні Забужко, стають виразно помітними під час нашого напруженого пошуку виходу з теперішньої кризи, що вочевидь затягнулася. Опираючись на власні спостереження, я дозволю собі порівняння України з жінкою, – не з тією сучасною бізнес-леді, самостійною і рішучою, а з мовчазною жінкою патріархального світу, виховання і спосіб життя якої є специфічно «жіночими» у специфічно гендерному сенсі слова. Звичайно, «жіночність» України – це певне культурологічне узагальнення, яке не враховує багатьох деталей. Не всі і не завжди поводять себе «по-жіночому», але існує певна колегіальність, спільнота, яка проявляє себе в тих чи інших спільних рішеннях і результатах.
Слід розуміти, що жіночність, як і чоловічність, починаються з виховання. Американська дослідниця Маргарет Мід описувала деякі суттєві відмінності виховання хлопчиків і дівчаток у патріархальних суспільствах. Оскільки хлопчики вважаються «сильною статтю», то з раннього дитинства вони багато часу проводять за межами дому, виконуючи доволі складну і важку роботу. Їхнє виживання, а також авторитет в спільноті залежать від того, наскільки вони здатні опановувати навколишній простір і здобувати ресурси. Змалечку вони можуть опинитися в непередбачуваній і небезпечній ситуації, коли їм потрібно буде ризикувати, робити вибір, від якого може залежати не лише їхнє власне життя, але й життя інших членів спільноти. Через це вони ростуть відповідальними і сміливими одночасно. Місце хлопчика у стихійній чоловічій ієрархії не є чимось постійним. Він поступово призвичаюється до боротьби за це місце, вірить, що воно великою мірою залежить від нього самого. Таким чином конкуренція стає способом життя чоловіка. Одночасно з цим хлопчики також постають перед необхідністю шукати друзів, переконувати або поборювати ворогів, домовлятися і створювати союзи. У змаганнях виникає характерна чоловіча солідарність, а також приходить розуміння, що союз з іншими людьми – це щось бажане і водночас ненадійне. Той, хто сьогодні є твоїм другом, завтра може стати ворогом, і навпаки.
Виховання дівчинки, як і її подальший спосіб життя, є зовсім іншими. З самого початку вона здебільшого проводить своє життя вдома або поблизу дому. Доволі замкнений, ізольований домашній простір стає її світом. Про те, що відбувається за межами дому, вона зазвичай дізнається лише від чоловіків і тому не може мати власної, незалежної думки. Вона майже не приймає відповідальних рішень, всі її рішення мають узгоджуватися з іншими людьми, зокрема, батьком або чоловіком. Її виживання, її цінність в спільноті так чи інакше визначається тим, наскільки вона є потрібною господарю дому, спроможною допомагати йому в його нелегкій боротьбі за ресурси і виживання. Так, жінку з самого початку привчають вимірювати власний життєвий успіх своєю здатністю задовольняти вимоги інших людей. Дівчина не повинна допускати думки, що її стосунки з чоловіком можуть бути ситуативними і тимчасовими (тоді як для чоловіка це цілком прийнятно). Шлюб – це основний для неї союз. Все, що може зруйнувати його, є уособленням зла і джерелом різноманітних страхів. Сім’я, дім мають бути чимось вічним, стабільним, непорушним. Між жінками також є конкуренція, але вона не врівноважується спроможністю створювати незалежні союзи. Жіноча конкуренція – це боротьба за чоловіка, за те, щоб бути потрібною йому більше, ніж інші жінки.
Звичайно, цей опис є доволі приблизним і неповним. Але його достатньо, щоб ми могли провести порівняння традиційного жіночого культурного досвіду з колективним суспільно-історичним досвідом нашого народу.
1. Вона живе в ізольованому світі
Наше колоніально-радянське минуле зумовлює нашу звичку жити в замкненому, ізольованому світі. Як відомо, понад 70% українців ніколи не були за кордоном. Це має щонайменше один важливий соціальний наслідок: світ здається непорушним, якщо не знаєш, що може бути по-іншому. Ізольованість створює ілюзію того, що стабільність, традиція – це щось єдино правильне, легітимне, морально виправдане. Від цього виникає страх перед радикальними змінами. Він не в останню чергу є гальмом наших реформ. Зміни ввижаються нам не можливостями для розвитку, а загрозою, тому що ми ніколи не відчували себе достатньо вільними змінювати свій власний світ.
Ізольованість і віра в традицію призводить до нашого специфічного ставлення до зовнішнього світу. Як жінка вірить, що її шлюб з чоловіком є союзом на все життя, наша політична еліта (незалежно яке політичне «крило» вона представляє) підсвідомо вірить, що наші політичні союзи і союзники мають любити нас завжди. Наші угоди з ЄС (а для сепаратистських регіонів –з Росією) виглядають не як домовленості заради взаємної вигоди, а як непорушний шлюб, який захищає, дає гарантії виживання і одночасно дає право іншим домінувати над нами. Всі наші рішення, реформістські і не дуже, узгоджуються з тими, з ким ми вступили в політичний шлюб. Будь-які самостійні кроки, скажімо, в напрямку лібералізації податкової системи, стають неможливими, якщо наш шлюбний партнер їх не схвалює. Страх нашої політичної еліти перед МВФ дуже нагадує страх жінки перед чоловіком, якому вона намагається догодити і який, насправді, можливо, зовсім не такий суворий та непоступливий, як вона звикла собі його уявляти. Страх паралізує і не дає приймати самостійні рішення, яких дійсно потребує суспільство.
2. Вона оцінює себе очима інших
Неважко помітити, що домінування чоловіка над жінкою – це своєрідний культурний імперіалізм. Чоловік, як superego, завжди виглядає компетентнішим, розумнішим, авторитетнішим. Жінка призвичаюється дивитися на світ і на саму себе його очима. Вона приєднується до його суджень, втілює і розвиває його ідеї.
На рівні суспільства цей феномен існує як звичай дивитися на свою країну через призму «цінностей розвинених цивілізацій». Як правило, в таких випадках себе оцінюють як «відсталих» з погляду «західного світу». Цілком характерний звичай для народів, які пережили колоніальну залежність. Трагізм нашої ситуації полягає в тому, що бажання наблизитися до західного світу часто спонукає нас до нераціональних рішень. Прагнення запозичити щось, що «є на заході», і аргументувати це тим, що «так у розвинених країнах», іноді приводять до створення мертвонароджених інституцій, які не виростають з практики нашого життя і не вирішують наших проблем. Запроваджуючи ці інституції з символічно «європейськими» назвами, ми самі собі здаємося ближчими до Європи. Але поверховість таких реформ робить їх тупиковими і часто викликає опір в суспільстві.
3. В неї є виразний комплекс неповноцінності
Оскільки жінка в патріархальному суспільстві – це «товар» на шлюбному ринку, зазвичай є багато бажаючих знизити їй ціну. Громадська думка дуже прискіпливо і критично ставиться до жінки і, як правило, виявляє, що вона «не така красива», «не така розумна», «не достатньо працьовита».Відтак, все своє життя жінка вимушена доводити, що вона краща, розумніша, мудріша, ніж про неї хочуть думати інші. І, зрештою, все життя сама в цьому сумнівається. Живе в стані постійної тривоги і недовіри до самої себе. Вона вже не приймає себе такою, як вона є. Будь-які її промахи чи недоліки приносять їй невимовні страждання, бо нагадують, що вона не є такою досконалою, як від неї очікує суспільство. Але найгірше, що можна сказати про жінку, що вона «нечесна» або ж «невірна». Цей присуд з боку громадської думки може принести жінці не лише страждання, а й смерть. Характерно, що такий моральний контроль з боку суспільства майже не має влади над чоловіком, який є автономним здобувачем і розпорядником ресурсів. Проте для жінки він стає потужним регулятором поведінки, вселяє їй хронічний комплекс вини і неповноцінності.
«Не живемо, а вибачаємось», – писала Ліна Костенко, ніби підсумовуючи потуги нашого національного самовизначення. Комплекс неповноцінності, ця типова жіноча риса, став невід’ємною рисою нашої культури. Особливо виразно це помітно у тих реформах, що називають«декомунізацією». Баталії щодо національної пам’яті і того, кого нам слід чи не слід вважати своїми героями, завжди несуть на собі відбиток нашого несвідомого бажання виправдатися за свою історію. Під час однієї зустрічі істориків, на якій мені довелося побувати, обговорювалося питання українського фашизму. Авторитетною була визнана думка, що фашизм – це специфічно імперський феномен, синдром «раненої» імперії, яка прагне відновити свої позиції. Через те, що Україна ніколи не була імперією, то говорити про український фашизм загалом некоректно, незважаючи на те, що деякі українські національно-патріотичні організації початку ХХ століття явно перебували під впливом фашистських ідей.
Якийсь дивовижний страх переслідує наших інтелектуалів перед думкою, що український фашизм таки існував. А проте, фашизм (в різноманітних його проявах) – це загальноєвропейське явище своєї епохи. Не завжди він набирав таких жахливих форм, як в нацистській Німеччині. Навіть у російському його варіанті фашизм є всього лиш одним із різновидів правого радикалізму. Цілком нормально для будь-якого народу мати своїх правих радикалів. Так само як і нормально мати їх у меншості. Навіть якщо фашизм вважати синдромом «раненої»імперії, немає нічого дивного у тому, що бажання стати імперією, ця нереалізована мрія притаманна в тій чи іншій мірі і неімперським народам, у тому числі українцям.
Ми вперто намагаємося вибачитися за нашу історію, виправдати якісь її факти, викреслити якісь сторінки, зректися того, що нам в ній не подобається. Нам хотілось би, щоб наша історія, джерело нашої ідентичності, була чистою і прекрасною. Щоб наші батьки і діди були ідеальними людьми. А вони, як зазвичай, не є такими. Всі ці вибачення – всього лише результат тривалого, нав’язливого ставлення російсько-радянської еліти до українців як до неповноцінного народу. Будь-які наші спроби знайти свій власний шлях зустрічали лише звинувачення у «невірності», «зраді», титулувалися штампами «мазепинців» і «бандерівців».За цей час ми так звикли виправдовуватися, що сьогодні це виглядає майже невиліковним.
4. Вона не здатна брати на себе ризик
Максимальний ризик, який здатна взяти на себе жінка, це піти до іншого чоловіка. Такий вчинок вже сам по собі може мати для неї багато поганих наслідків. Наприклад, громадська думка буде осуджувати її,а сама вона буде мучитися від сумнівів і докорів сумління. Але головне, що її колишній чоловік може перешкоджати цьому, завдаючи їй травм або навіть намагаючись вбити. Чи не те саме зробила Росія з нашою країною, щоб перешкодити нашій угоді з ЄС? Україна опинилася в ролі жінки, що втікає від жорстокого і ревнивого чоловіка, такого собі «мачо», до… ввічливого бюрократа. Втекла, а далі все: новий чоловік має забезпечити краще життя.
Треба розуміти, що мачо, який би дикий і свавільний він не був, все-таки по-своєму любить жінку. Вона для нього як завойований трофей. Він може її бити, принижувати, але він не покине її, буде сяк-так турбуватися про неї. Принаймні поки сам не загине від своєї агресивної природи. Можливо, весь наш сепаратизм – це всього лише та частина української жіночності, яка хоче залишатися з мачо. Натомість високоосвічений сучасний бюрократ має до жінки зовсім інші почуття. Він не вимірює свій успіх тим, скількох жінок він завоював. Він може бути зовсім не в захваті від того, що в нього на кухні з’явилася ще одна закомплексована красуня, яка гарно співає і варить смачний борщ. До нього неможливо пред’явити претензії, йому неможливо вчинити істерику, бо у відповідь він лише запропонує зустріч з адвокатом. Сучасний чоловік дивиться на жінку як на партнера, який, може, в чомусь і поступається йому самому, але загалом також здатний нести відповідальність і турбуватися про себе. Але чи здатний в нашому випадку?..
Якщо повернутися до метафоричного порівняння України з травмованою і пригніченою Катериною (певною мірою воно актуальне до цих пір), то мимоволі виникає питання: чи не чекає на нас те саме, що сталося з нею? Катерина обрала смерть, самогубство. Зовнішній, імперсько-чоловічий світ нав’язав їй цей вибір. Проте, хто знає, якщо б вона відкинула патріархальні передсуди і прийняла інше рішення, все могло бути по-іншому. Можливо, це було б рішення поїхати в місто, осереддя модернізації, і там почати нове життя. Можливо, знайшлись би інші варіанти вибору. Але для цього їй було необхідно хоч трохи перестати бути жінкою.
Нестандартні, сміливі рішення, які б вивели нас зі стану failedstate, – те, на що наша еліта все ще не може зважитися. Взяти на себе ризик, провести справжні ліберальні реформи, які звільнять нас від традицій колоніального минулого, – для цього потрібна не жіночність, а мужність.
5. Вона не вірить в свою спроможність творити власний світ
Не секрет, що місія жінки в патріархальному суспільстві – впорядковувати дім. Але дім не є її власністю, він створений чоловіком і належить чоловікові. Якщо вважати домашній простір окремим світом, то навіть цей світ, до якого вона прив’язана, який оберігає і розвиває, не твориться жінкою. Зазвичай вона навіть не розглядає своє життя як можливість творити щось нове, ставити і реалізувати свої власні цілі. Вона завжди грає за чужими правилами.
Історично так склалося, що наша країна довгий час не належала нашому народу. Нам не вдавалося створити свій власний світ на своїй землі. Завжди були якісь інші центри впливу, які робили нас неспроможними ставити для себе власні цілі. Навіть ті інституції, які залишилися сьогодні, це великою мірою інституції радянських часів, створені радянською елітою для своїх цілей. Держава до цих пір зберігає командно-адміністративні функції, які вже катастрофічно застаріли і не відповідають економічним умовам нашого часу. Громадяни все ще залишаються в ролі підданих цієї держави, прохачів, які вимолюють у чиновників якісь поступки і направду не мають надії, що до них дослухаються. При цьому вони стабільно поєднують патерналістські очікування з тихим саботажем державної політики на місцях. Вони все ще чекають, що хтось створить для них кращий світ. Навіть численну еміграцію з України можна розглядати як результат глибинної віри нашого народу в те, що легше жити у світі, організованому іншими.
Щоб змінити це, необхідно позбутися страху перед створенням власного світу–своїх інституцій, своєї держави. Створити все нове, яке дійсно нам потрібне, ті елементи нашого дому, які допоможуть зробити життя в ньому комфортним. Прийняти ризик творення, знаючи, що ми можемо і помилятися, але виграємо в остаточному рахунку.
Зрештою, всі ці метафори й аналогії – всього лиш мій власний погляд на речі. Ніхто не зобов’язаний погоджуватися зі мною. Але я думаю, що Майдан був важливою і успішною спробою вийти за межі нашої колективної жіночності. Найактивніша частина суспільства взяла на себе ризик з метою зробити наш світ менш ізольованим. І все ж таки цього недостатньо. Треба переписати символічний наратив: Катерина має залишитися живою. Шевченків міф України необхідно подолати.
