Розмова між нами, кроликами
В збірнику абсолютно безумних (це комплімент) казок швейцарця Франца Голера «Велика книжка» є одна, в яку я просто закохалася. У дівчинки після кожного прання зникає простирадло. «Де воно ділося?», – питає дитя у мами. Мама на регулярні питання відповідає тією самою фразою: «Та не з’їла ж я його». Одного дня мала підглянула: мама у пральні з насолодою запихається її постільною білизною. «Дівчинка тихенько повернулася нагору й більше ніколи не запитувала маму про простирадла. Однак з довірою до дорослих відтоді було покінчено».
Одночасно з цією книжкою я читала ще одну, адресовану дітям, точніше: молодшим підліткам. «Про це говорять лише з кроликами» шведки Анни Хьоґлунд. Ті два твори мали стати поруч, щоб я збагнула: ці книжки – про одне те саме. Про довіру, яка начебто автоматично має виникнути між батьками і дітьми. При чому в односторонньому порядку. І про секрети малих, які вони мають право зберігати. І про секрети дорослих, на які вони права не мають. І про те, як не виховати невротика, будучи невротиком. Абсолютно безумні питання – їм личать ці абсолютно безумні книжки (і так, це все ще комплімент).
Книжка Хьоґлунд – монолог дитини з гіперестезією, яку виховують батьки, що й гадки не мають, як це, відчувати все занадто сильно. На малюнках в арт-буку ця малеча (хлопець або дівчина – не ясно) зображена кроленятком серед звичайних людей. А все починається таки з «особливого» тіла. Кролик народжується з патологічно чутливим слухом – коли вата у вухах перестає рятувати від агресивного засилля чужих звуків, він починає просто уникати людей. Уже підлітком дає взнаки набута звичка до асоціальності: «Я так добре навчився казати “ні”, що й забув, як казати “так”». Він намагається пояснити нам, як це: коли не розрізнюєш себе і речі та людей, які тебе оточують; коли бачиш в дзеркалі когось іншого; коли починаєш думати як цей інший-поруч. Він пояснює це нам. А не своїм батькам, наприклад. Там є сцена, коли мама-людина рекомендує дитині-кролю не бути таким чутливим. Але яку саме розмову завершує ця її на позір правильна, а де факто зовсім не корисна порада, ми не дізнаємося.
Біда в тому, що світ, в якому живе дитина Хьоґлунд не має кордонів. Ми знаємо ще з початків фізики в середній школі, що всі речі здатні змінювати свій стан під впливом інших речей. Що всі молекули-атоми-та-інші-частки взаємодіють. Що межа між, скажімо, нашим кролячими лапами і взутими на них червоними кросівками (так у книжці) – ілюзорна. Що ми безпосередньо сполучаємося між собою повітрям, яке вдихаємо, і тими ж звуками, котрі теж мають фізичну, матеріальну природу. Теоретично ми це знаємо. Але коли ми почнемо розповідати, що стілець, на якому сидимо, і наша на ньому дупа – одне те саме, нас швидко адресують до фахівця-психіатра. З моменту, коли ми починаємо «бачити» межу між собою та іншим, ми починаємо дорослішати.
Кролик не зауважує кордонів між собою і навколишнім світом. Зате зауважує людей, котрі таку межу усвідомлюють. Це його батьки. Ідилічна сцена: двоє дорослих миють разом посуд після вечері. І коментар дитини, яка те спостерігає: між моїми батьками – кілометри відстані. Отже, єдине, на що в стосунках «батьки-діти» кролик здатен, то штучно відтворювати ті кілометри між ними. І не факт, що вони – ці км. – існують у реальності. Картинки в книзі виконанні в темній гнітючій гамі. Уявити на мить інші, «бадьорі», кольори, не змінюючи конфігурації постатей на малюнку – і буде просто таки ідеальна родина в рекламі сухих сніданків… Батьки між тим в цій книжці так і не заговорять. Вони, либонь, збережуть своє право на таємницю, котрої, правда кажучи, не мають. (Бо просто не треба питати маму, де поділися простирадла, якщо ти щоночі на них спиш).
Є в книжці Хьоґлунд той, хто кролика розуміє. Дід. Каже, почекай – у кожного віку є свої переваги, і ти змиришся зі своїм особливим станом і привчиш до нього людей. Здається все просто: слух з віком слабшає. І складніше: усвідомлюючи кордони між собою і іншим, ми починаємо вчитися брехати. Дід теж намальований кролем. Але – що кумедно – підліток із книжки цього не помічає. Того, що вони – однієї породи… Навіть прямо виказані вголос секрети дорослих краще не чути, так?
Ці дві історії – холерично смішна і страшно депресивна – дуже непрості. Жодних відповідей тут. Бо йдеться в них про світ, в котрому якщо маєш всі відповіді, то либонь, неправильно сформулював питання. Очевидне: книжки для дітей – це ніколи не книжки про дітей. Книжки для дітей пишуть дорослі, виходячи з якихось своїх уявлень про дитинство. Чи зі спостережень, чи зі спогадів. Ми й гадки найменшої не маємо, що значить бути дитиною. Саме цю таємницю так ретельно приховують від дітей дорослі, пишучи про них сумні і смішні книжки. Залишається хіба що визнати: кожна дитина – особлива. І навчитися міцно замикати за собою двері у пральню.
Одна з найкращих книжок про стосунки між дітьми і батьками починається з чесного дотепу. Кожен чоловік впевнений: жінки у жіночому коли обговорюють виключно мужчин. А-от ні: жінки між собою говорять виключно про своїх матерів. І що ж там щодо головного питання: як не виростити невротика, будучи невротиком? – Та ніяк.
