Розмова ні про що біля каміна, якого немає
Написала і переполохалася — як це немає, адже вже років 15 домашню інсталяцію називаю каміном, щоправда, розуміючи, що людина наполегливо не бажає випорскувати зі своїх ілюзій, на певному відтинку життя, може виглядати, в кращому разі, наївною. Про останні визначення здогадуюся, але відразу від них відмахуюся, ну і що — адже всі витівки вкладаються в особистий бюджет. Коли ми вирішили теревенити ні про що — то не позначили ні про тарифи, ні про землю, ні про кризу професіоналізму (аби не крали як попередня натура), але цього ж замало, ні про всякі політичні хороводи, що часто переростають в рукопашне танго, румбу, фокстрот або ще щось, чого не знаю. «Хороших мужиків у тому числі, і в політику, потрібно відбирати ще щенятами», — почула закінчення фрази, повернувшись з кавовими смаколиками з кухні. «Повтори, — попрохала гостю, — не хочу втрачати нитку розмови». Мої подружки були не проти, адже вечір біля каміна лише починався. Мій камін — це по суті колишня чорна матова прямокутна тумбочка-футляр, з якої я вийняла всі внутрішні полиці, утворивши гніздо, та вбудувала в неї прегарну, абсолютно ексклюзивну лампу — ліхтар з особливого товстого червоного скла. Ліхтар цей — творіння талановитих шістдесятників, зроблений свого часу за індивідуальним замовленням. Що казати, такий і сам по собі камін, але засвічений в гнізді, оточений усілякими дрібницями: чорноморськими камінчиками з зібраними в Ялті років десять тому керамічними глечиками, розміром зо три нігтики, купленими на Андріївському узвозі, маленькими підсвічниками, привезеними звідусіль, сріблястим силуетом на чорному металі з Андріївської церкви лише посилює затишок. Того вечора зібралися давні подружки-базіки навіть у чомусь простачки від своєї зайвої довірливості, а вона в основному зараз карана, але про це навіть не згадали — навіщо псувати спілкування. Мої гості, лише повернулися з передаукціонного показу пропозицій на одному листопадовому аукціоні, і тому, забувши про те, що сьогодні це все, неначе прямо не для них, але знаючи прекрасно мистецтво післявоєнне і сучасне, в однієї навіть була своя галерея, щосили захоплювалися, мовляв, ну що дасть цей аукціон, адже в основному лише пропозиції. Те, що в 80-ті роки скуповувалося за угодовані «дензнаки», зараз, звичайно, можна виставити з непоганою ціною, але, швидше за все, не куплять, усі хочуть дешевше, хоч вважають, що сьогодні і варто купувати. У залі — картини Яблонського, Глущенка, Марчука. В організаторів немає упевненості, що зможуть продати — неймовірно низький купівельний ринок — хто виїхав, хто збіднів, хто все зрозумів.
«Що зрозумів?» Хором запитали ми. «Так, картина вартує рівно стільки, скільки може дати розуміючий покупець цієї миті, — категорично виголосила вона своє вельми спірне твердження у відповідь. — Прийшла до висновку, — продовжувала, що будь-який авангард приховує одну свою слабкість — при слушній нагоді, він може перетворитися на класику — в своїй старості, звичайно». Як ми, засміялися дружно кавові співрозмовниці, причому, без жодного смутку. «Адже правильне життя, — нагадала вона, а ми дружно продовжили, знаючи напам’ять її фразу — це коли отримуєш задоволення від того, що вмієш і що маєш. Зрозуміло, що ностальгічне паломництво у всякий жаль у нас не приживається, а будь-яка баєчка в правильній, як для чергового грошового мішка аранжування, у нас швидко розкладається, ніби на молекули, і істина стає голою. «Щоправда, перед хамством, я пасую, — зізналася нам інша гостя. — Якось завітала до салону, досить багатого, отримавши на свій день народження в подарунок сертифікат на день догляду, по суті, часу для себе. Почала з педикюру, але у зв’язку з частковим ремонтом, в залі одночасно працювали два майстри і два крісла для клієнтів. Поруч сіла якась особа, власниця олігархічних замашок, упевнена, десь запозичених і погано скопійованих. Протягом двох годин вона, користуючись жаргоном цієї перукарні, стала «педиком». Уточню, що є ще «масик» — масаж», «манік» — манікюр, «космічки» косметологічні послуги. Звернула увагу, що сиділа вона з абсолютно розлюченим обличчям і ретельно намагалася вдихнути в себе (це слово не люблю) позитив. Ще подумала механічно — у неї, схоже, усмішлива депресія. Де необхідно — замаскована приклеєною усмішкою, а коли можна не прикидатися — то ось так: гнітюча негативна петля від вигорання, від гонки, бажання наздогнати і перегнати. Награність була в такому обсязі, що все у неї виходило погано, та й господарську мобілку теж шарпало. Коли вкотре пролунав дзвінок, вона командним голосом крикнула нам: тихіше, замовкніть всі. Навіть якщо б випадково вжила слово «будь ласка», воно було все одно недоречним через хамський тон, але і це в її голові не промайнуло. Повсякчас когось повчала у слухавку, смішно упиваючись знанням теми, імперська поблажливість до безглуздості, клоновані рекомендації, блоки-заготовки із затертих порад вимушені були слухати всі — ті, у кого ноги у воді, майстер працює, не підеш. Звичайно, і персонал і клієнт зробили їй зауваження, але, самі розумієте, її внутрішня загнаність, мабуть, поганий сон, можливо, вічна заздрість до успішніших, притупила і реакцію на чужу думку. Щоправда, в одному пані в тренді — депресуха на обличчі, тут ні «манік», ні «педик», ні «масик» їй не допоможуть — концентрація озлобленості була щільною. Чесно кажучи, я не відпочила в салоні, а втомилася, щоправда, потім масаж повернув до життя. Звичайно, не варта ця особа такого детального аналізу, дрібна дуже, але мене здивувала перукарська статистика — 10 відсотків усіх відвідувачів поводяться хамським чином».
Кава була випита, заварний крем з’їдений, і ми пригадали, що планували прикрасити мій французький балкончик, шириною один крок. Подруженьки мої злегка бурчали: що ти надумала, прикрашати балкон до Нового року, до якого ще півтора місяці, а листопад поводиться так нахабно, і сонце збиває всілякі новорічні чекання. Ну, лише не у мене, — твердо відповіла їм, і ми розпочали. Зелена гірлянда оживила витончену решіточку, а уздовж неї ми ще привісили великого вітражного метелика. Його яскравість сподобається, впевнена, сонцю, і вони гратимуться в сонячні зайчики, та і прибере навіть у тих, хто погляне, хоч і згодна, трохи раніше, ніж належить, мимохідь настрій кольору картоплі, що перезимувала, якщо і було. Тепер і прокидаюся і засинаю, споглядаючи через скло в підлогу того новорічного метелика (пробач, сріблястий щуре) і усміхаюся чомусь, сама не знаю чому.
І ще неодмінно запалю суху ялівцеву гілочку, привезену, як завжди з дачі. Кажуть, що гектар ялівцевого лісу може оздоровити повітря великого міста.
Як нам усім не вистачає того гектара, але собі обов’язково подарую вічний аромат, біля каміна, якого немає.
Hand made.
