Сакральні жертви хронофагів
Мимовільно в пам’яті стали поруч два дотепи. Перший приписують Еліо Казану. Він казав: «Не вкладаєшся в хронометраж півторагодинного кіно, міняй професію і знімай серіали». Знав би про нинішній бум і рівень якості/престижу серіалів та звернув би на часовий обсяг всяких «Avatar»’ів та інших «Interstellar»’ів. Зрештою, уже лунають голоси: нема підстав розрізнювати кіно, серіал, багатосерійку, бо то все є «кінопродукція, яка різниться кількістю екранного часу». Другий жарт – книжковий. Блез Сандрар, коли видавав свій черговий твір, то на форзаці друкував довідку «Книжки того ж автора». В цій довідці завжди була та сама репліка: «Готується до друку ще 33 томи». Це дотеп першої половини ХХ ст. Зараз він уже і на жарт не скидається. По роману на шістсот сторінок щорічно – звичний і поміркований наразі робочий темп для популярного белетриста.
Є якась сильна внутрішня переконаність: популярність серіалів і багатосерійних кіно не випадково збіглася з поверненням в художню літературу великих прозових форм. Не в сенсі великих романів (куди без них), а дослівно: грубих романів. Репрезентативну вибірку творить Букер, наприклад. За останні роки в його коротких списках: сімсот сторінок «Вовчої зали» Гіларі Мантел і п’ятсот сторінок продовження дилогії «Внесіть тіла»; сімсот сторінок «Короткої історії семи убивств» Джеймса Марлона (саме так – «коротка історія»); вісімсот сторінок «Щигля» Донни Тартт; дев’ятсот сторінок «Світил» Елеонор Каттон. Кажуть, то повернулася мода на розлогі вікторіанські романи – актуальні автори у такий спосіб ностальгують. Щось в цьому є. Якщо глянемо на російську прозу, теж побачимо чималий «приріст» грубих романів – ностальгують за своєю психологічною прозою 19 століття, либонь. Тому і в Україні «товстий роман» не сильно приживається – нема, за великим розрахунком, у відповідних шарах історії уркліту за чим сумувати. Хіба історична проза? (вангую).
Коли закачуєш собі п’ять сезонів популярного серіалу «на вихідні» (не підтримуючи морально при цьому піратства, то ясно). Коли обкладаєшся грубими томами свіженьких бестселерів (маючи на меті їх прочитати, звісно). Це ознака сильної внутрішньої тривоги. Це очевидна спроба гармонізувати свій внутрішній неспокій і зовнішній хаос. Загальмувати час і структурувати відчуття часу бодай в окремо взятій побитій щоденною біганиною голові (від швидкості ніг вона якраз і страждає, як відомо). Умовного щовечора: 45 хвилин спокою, поки триває чергова серія серіалу; 45 хвилин гармонії, поки читаєш чергові сто сторінок роману. Земля горить під ногами – але на тебе чекає свіжа серія якогось «Big Little Lies» і чергові сто сторінок знову ж таки умовних «The Luminaries». І цієї стабільності має бути на позір достатньо для перманентно-стресового підживлення і виживання. Хоч би днів на десять. (Ну окрім того, що це насправді цікаве кіно і добра книжка).
В ідеалі такого «штучного гальмування» мало б виставити на все життя. Є ж той відомий американський серіал, який починався ще на радіо і має 15762 серій – вистачило комусь на сімдесят два роки. П’ятнадцять сезонів «ER», вісім сезонів «House, M.D.», вісім поки що сезонів «Game of Thrones». І нові презентаційні практики, коли, скажімо, під свіжий десяток серій відводять цілий день тб-марафону – як-от із «Sense8» чи «Orange Is the New Black». В книжковому виробництві є свої аналогії. Високочолі рейтинги типу «Сто книжок, які варто прочитати до кінця вашого життя за версією Бібліотеки Конгресу» чи уже суто маркетингові букчеленжі «250 книжок на рік – заради благодійної справи». Є час вчитатися у детально опрацьовану психологію героя у «великому романі», є час придивитися до ретельно відтвореного художнього світу серіалу. Але темпи життя таки пришвидшуються, і часу бракує, ніде правди діти.
Такий от трішки-парадокс. Гранично (здається) зросла швидкість життя. Але ж і термін життя відчутно зріс. Тобто часу на все не вистачає, але жити, либонь, ми збираємося вічно.
У 80-х Донна Гаравей досліджувала соціальний аспект споживання любовного роману. Просто: вона спілкувалася з читачками. Любовний роман тоді виходив у двох форматах – десь триста і десь сто сімдесят сторінок. Зараз, до речі, так само – зветься це «історичний/сучасний любовний роман» і «короткий любовний роман». Її респонденти ті «форматні» книжки називали: першу – «на тиждень, поки чекаєш дітей зі школи, щоб не нудитися» і другу – «коротше, перед сном, для гарного настрою». Це жанрова література, там стандарти вирішують все. Але ж книжковий «золотий стандарт» існує не тільки щодо розважального чтива. Майже два десятки років на ринку панував чітко-сюжетний (тобто один набір героїв, одна визначна подія) роман на двісті п’ятдесят сторінок. І от – просто на наших очах – його чемно посунули. Як і півторагодинні кіношки.
Тут питання, що є причиною і що наслідком, дуже непросте. Чи то ми потребуємо «зовнішньої стабілізації» нашого психологічно некомфортно швидкого внутрішнього часу. І нові технології нашу потребу обслуговують. Чи навпаки. Поява такий сервісів як Netflix провокує бум серіал або – стабільно підвищуючи якість тб-продукції – підтримує уже наявну тенденцію? Електронні формати книжок «здешевлюють» виробництво, а отже, можна не обмежувати автора (і читача) тими трьома сотнями сторінок. Сильно важить, скільки сторінок у черговому закаченому «у читалку» файлі? Великі видавництва ото уже чесно оголошують: книжку видати стало дешевше, а значить, можна перейти з формату «гонорар за книжку» до формату «гонорар за сторінку». І природно росте обсяг романів. (Ми ж пам’ятаємо, що безконечні твори Дюма і Сю сильно стимулювала журнальна оплата не «за сторінку», а «за рядок». За те обидва автори любили своїх небагатослівних героїв: «– Гримо, ти виконав моє доручення? – Ага» і чесні авторські гроші за два рядки потрапляли до кишені). Але теж не ясно – що тут причина, а що наслідок.
Ясно наразі тільки одне. Жити читачу/глядачу доведеться довго. Хоч і дуже-дуже швидко.
