Шепіт у тумані
Але ж пробігала тут, пробігала — і не раз, і ще, скоріш за все, пробігатиму. Тільки — точно знаю — вже зовсім інакше. Одного дня в тумані, почуваючись, як у молочному коктейлі або всередині вуличного ліхтаря, уловила в цих скульптурах певне повідомлення саме мені. От буквально так: стук-стук.
Напівнатяк, запрошення — хто його розбере, адже харизма — складна для перекладу, але зрозуміла на всіх мовах. Філософський парк імені Шота Руставелі (для себе назвала Шота-парк) з душею нарозхрист (правда, це не відразу зрозуміло) і милував, і хвилював, ще тривожив. Аж надто соковито він був розроблений і чітко збудований, та мене заманив, вловивши настрій, що прагнув певної паузи — щоб ось так, у зимовому січневому тумані, де тебе не видно, пошепотітися посеред міської метушні. Ніхто й не підслухуватиме — у всіх своїх проблем купа.
Дозволю собі трохи тихого пафосу й відмучу вже відоме: парк закладено ще 2007 року за ініціативи тодішнього президента Грузії Міхеїла Саакашвілі. Упевнена: ансамбль має музейну цінність, настільки вишукані всі лінії та вигини мовчазних кам’яних статуй, але осяяння приходить, не запитавши, і в ту мить не хотілося аналізувати й нанизувати компліменти. Хотілося мовчати, а своєму всесвіту дозволити відкритися, відпустити напруження внутрішнього життя, щось дуже важливе обміркувати і, можливо, знайти рішення або намацати й урівноважити пульс проблем.
До речі, будь-який камінь теж має певний ледь вловимий пульс, отже — він завжди живий. Туман обіймав мене, рукою гладила одну скульптуру за іншою і в думках вибачалася. Усередині ніби закритого дворика в центрі столиці було дуже багато сміття. Образа від залишків чиїхось перекусів, стаканчиків, фантиків — перед очима. До того ж, вулиці довкола були акуратно прибрані, а тут... Та в такий парк у всьому світі водили б туристів, і ті захоплено клацали б свої селфі на тлі величному, суворому, що ніби зовні опанував свої пристрасті, але ж я торкалася каменів, і загадковий пульс розкрився, я навіть отримала дозвіл: грай, жінко, у свої ігри, разом розберемося в очікуваннях, осяяннях, спогадах, бажаннях і розчаруваннях. Обов’язково оновиться мозок, який сильний і мобільний, коли загрожує біда чи небезпека, але майже беззахисний при нудьзі, невиразності довготривалої паузи від непростих обставин, та й просто — від погляду на напружену вулицю. У сонній кам’яній німоті думала чомусь і про геть прозаїчне, але дуже потрібне: якщо ми так прагнемо рятівних реформ, все ж таки варто спробувати не принижувати настільки вишукані місця своїм сміттям і взагалі не захаращувати все, що навколо. Адже лише так, ні, точно лише так можна намацати точку спокою, а на війну все не скинеш, як не спокусливо.
Звичайно, варто було б давно вже вийти із задубіння, адже змерзла, блукаючи від композиції до композиції. Так вже траплялось десь у дикій природі, але заворожено знову застигала, про щось думала й не йшла. Так, натхнення не годує, але надихає. Такий безлад у голові, але ж і їхати нікуди не потрібно, раз у раз у подорожах підраховуючи євро: приходь і милуйся. Скільки краси довкола.
Навіть подумала: якби такого рівня скульптури прикрашали наш головний майдан, то не довелося б його знову переробляти, позбавляючись настирливої пихатості. Цей парк зроблено на довгі роки, в ньому ані крихти лукавства, а певне закладене самозречення, мабуть, від вічного: справжнє народжується, коли творці не думають про себе, люблять свій проект сильніше, чітко розуміючи, що недолюблені задуми дають погані результати. Певно, сказав кожен собі: зроби це як слід. І забобонно нагадав: тихо, не злякай! Що вони обрали: кохання чи успіх — не знаю, радше — щастя, адже воно включає і те, й інше. Ось у чому їхній пульс.
Вже йдучи, внизу центральної скульптури побачила якусь табличку і, освітивши текст екраном мобільника, прочитала напис. Виявилось, що парк споруджено на доброчинні кошти тодішнього мера Києва Леоніда Черновецького. Заслав він у зрозумілий йому спосіб сотні тисяч яскраво-зелених із столичної казни, швидше за все, грошей киян і, назвавши це дарунком, бач і вхопився за поділ історії. Однією табличкою вирішив заспівати собі гімн на роки, от вона і живе не тужить на честь натхненного розкрадача, щоправда, кимось перекреслена фарбою. «Санітари лісу» зазвичай полюють за пам’ятниками, з яких можна скосити політичний капітал. Тут їм, мабуть, застосовувати силу невигідно, а може, просто не забрідали — хіба ж до цього. Проте, кому слід, вже давно варто сюди зазирнути. Табличку ж можна й якомусь збирачеві історичного мотлоху подарувати, хоч породистого пса й не вигулюють разом із дворняжками, але це так, не знаю до чого. У певну мить чітко зрозуміла, що сама хочу зірвати цей брехливо доброчинний знак, погодьтеся: вельми заразливим є те, що в телевізорі майорить як сміливість. Такому парку з його лаконічною рівновагою, з дивною асиметричністю, що зачаровує, аби що не пообіцяєш, натрапляю на хрустке сміття, мовляв, тебе вітер не торкнеться. Вже виникла миттєва комунікація, а уява підказала: відчувай мить, слухай і відповідай, адже емоційна пам’ять — вже творчий процес. Він вже допоміг урівноважити сумніви, запропонувавши мозку свою гімнастику. Як відомо, подібні хвилини — вид спорту, що бадьорить найбільше.
Пізніше здивувала одна енциклопедична довідка. Вона уточнювала, що великий грузинський поет був держскарбником цариці Тамари. Це ж треба: поетам, мабуть, і тоді недоплачували. Та час, як відомо — злодій, і зараз це зовсім не має значення.
Часто відкриття — і малі, і великі — буквально під ногами, все цікаво, якщо відчуваєш: грати можна в усьому, лише так повноцінно житимеш. Була б тиша, щоб щодня, озираючись, ти дивувався з чогось світлого.
Не дай цій думці піти — ще раз пообіцяла чи наказала собі, а вона адресу пам’ятає.
Стук-стук.
