Скандал у благородному сімействі

Андрій Плахонін

09 квітня, 17:59

Моє дитинство припало на час, коли незмінною третьою силою у Франції була Французька комуністична партія, — газета «Юманіте», незмінні 15-20% голосів комуністів на всіх виборах. Своїм дворазовим президентством соціаліст Франсуа Міттеран завдячував виключно підтримці французьких комуністів. Утім, в першу чергу саме підтримкою Міттерана, входженням до уряду й прийняттям програми «Демократичного шляху до соціалізму», а вже потім світовою кризою комуністичної ідеології на тлі занепаду й розпаду СРСР пояснюється той факт, що вже з початку 80-х ця вчора ще найбільша (за кількістю членів) французька політична партія, що контролювала цілі регіони країни, поступово розчинилася серед десятка своїх крайнєлівих політичних конкурентів.

•  Природа не терпить порожнечі, і ті ж 80-ті роки стали епохою сходження в найвищі кола, безпосередньо прилеглі до вершини політичного Олімпу, політичної партії з прямо протилежної області політичного спектра — створеного через місяць після мого народження «Національного фронту». Утім, зареєстрований у жовтні 1972-го крайнєправий «Національний фронт» має глибоке історичне коріння. З одного боку, через його засновника Жана-Марі Ле Пена, він сходить до руху пужадистів — політичних нащадків колабораціоністської ідеології вишизму, чий короткий зліт завдячує глибокій політичній кризі, що охопила Францію в 50-і роки на тлі поразок у Першій В’єтнамській і Алжирській війнах, і, врешті-решт, краху Французької колоніальної імперії. До речі, саме цим пояснюється той парадокс, що до останнього часу крайнєправий «Національний фронт», як і комуністи, в другому турі президентських виборів незмінно підтримував кандидата соціаліста. Французькі праві в їхніх очах були затавровані спадщиною Де Голля, який свого часу взяв на себе весь тягар рішення щодо виходу Франції з Алжиру й Африки. З другого боку, «Національний фронт» є спадкоємцем «Action Francaise» — старої європейської фашистської партії, чия поява далекого 1899 року завдячує хвилі крайнєправої антисемітської істерії, що охопила Францію у зв’язку зі «Справою Дрейфуса». До складу «Національного фронту» цей політичний рух влився на початку 80-х років, тим самим до кінця першого десятиліття його історії завершивши формування ідеологічної основи цього політичного руху.

•  Засновник «Національного фронту» Жан-Марі Ле Пен — ветеран Іноземного легіону, в 50-х наймолодший депутат Національних зборів, починав свою політичну кар’єру в середовищі дрібних крамарів і ремісників і назавжди зберіг лексикон і манеру поведінки цього соціального середовища.  Уявіть собі Олега Ляшка з кулаками й позицією в сексуальному питанні Вадима Тітушка, з товстим нальотом антисемітизму, і ви складете собі портрет цього крайнєправого французького популіста. Любитель провокацій — від словесних до фізичних, Жан-Марі Ле Пен за свою кар’єру неодноразово ставав не лише героєм скандальних хронік, а й фігурантом безлічі кримінальних справ, що кілька разів коштували йому депутатського крісла. Вчасно відчувши зростання антиісламських настроїв у країні, він розумно побудував програму своєї партії на боротьбі з імміграцією, тоді як сам він сповідував у першу чергу інший різновид ксенофобії — антисемітизм. Утім, йому не чужі й інші види ксенофобії — не лише за національною ознакою. Так, у 80-х він розгорнув кампанію за примусову ізоляцію всіх ВІЛ-інфікованих.

•  Та все ж саме антисемітизм і симпатії до расової доктрини німецького нацизму є його фірмовою фішкою. Так, ще в 90-ті він з посмішечкою каламбурив з приводу французького політика єврейського походження Мішеля Дурафу (Мішель у Піч — Durafour-crematoire), а не далі як минулого літа висловив дотеп про французького кіноактора єврейського походження Патріка Брюеле: «Оn fera une fournee la prochaine fois» (можна перекласти і як «наступного разу ми складемо з них цілу партію» і як «наступного разу ми відправимо їх усіх до печі»). Судами Франції й Німеччини він тричі був засуджений за виправдання Голокосту, називаючи його «окремим випадком». — «Якщо ви візьмете 1000-сторінкову книжку про Другу світову війну, концентраційні табори займають лише дві сторінки, а газові камери від 10 до 15 рядків. Це, як то кажуть, деталі», — говорить він. Втім, неодноразове позбавлення депутатства у Франції та Європарламенті, а також астрономічні штрафи згідно з рішенням судів, не були найбільшою ціною, яку він у результаті заплатив за свою довгу й брудну промову. — Отримавши в першому турі президентських виборів 2002 року 16,86% голосів, Жан-Марі Ле Пен пройшов у другий тур і отримав унікальний шанс потрапити в крісло Президента. Гучний антисемітський скандал у Європарламенті напередодні змусив об’єднатися довкола його опонента до того непримиренних політичних противників, і в результаті Жак Ширак на гаслі боротьби з фашистською загрозою отримав тоді рекордні  82% голосів.

•  Наступні кілька років стали для «Національного фронту» роками падіння під укіс, і 2011 року Жан-Марі Ле Пен поступився місцем глави партії своїй дочці Марін Ле Пен, зберігши за собою посаду почесного президента партії. Проте, ніщо — ні відставка, ні солідний вік, не змогли змусити Жана-Марі замовкнути. Кожний новий його пост у блозі на сайті партії, кожне нове його інтерв’ю ставали дедалі радикальнішими. І ось напередодні в інтерв’ю ультраправій газеті «Rivarol» ветеран партії в черговий раз виступив на захист колабораціоністського режиму Петена, в колишньому дусі висловився з національної проблеми й ще гостріше, в типово старечому дусі, про «молодь» у керівництві партії. Реакція Марін Ле Пен була миттєвою, гострою, і, що головне, публічною. Вона заявила, що партія далі не може собі дозволити залишатися «політичним заручником однієї людини». Ці її слова кореспондуються з результатами опитувань громадської думки, згідно з якими близько 83% французів вважають, що Жан-Марі Ле Пен тягне свою партію на дно.

•  Слід сказати, що за роки керівництва Марін Ле Пен у риториці партії спостерігаються деякі зміни. — Апеляції до часів Другої світової та єврейське питання практично зникли зі спічів партійних босів. Ніщо не свідчить про зміну позиції, але керівництво партії чітко усвідомило, що озвучування цих тем незмінно веде до втрати голосів виборців. А для успіху, врешті-решт, досить і антиісламізму з євроскептицизмом. Ця зміна дуже швидко благотворно позначилася на результатах виборів, кількість голосів французів, відданих за «Національний фронт», зростає від виборів до виборів. І невдача на недавніх місцевих виборах, де після рекордних 25% на виборах до Європарламенту, незважаючи на високий відсоток голосів, партія не змогла перемогти ні в одному департаменті, пояснюється скандалами у зв’язку з розкриттям фактів фінансової підтримки «Національного фронту» Кремлем. — Марін Ле Пен дуже чуйна до думки виборців. Українськими коментаторами це залишилося непоміченим, але «Національний фронт», незважаючи на попередню згоду, врешті-решт відмовився брати участь у європейському форумі неонацистів, який під егідою Кремля пройшов наприкінці березня в Санкт-Петербурзі. Громадська думка у Франції дедалі більше відвертається від Володимира Путіна, і, незважаючи на те, що ще недавно, як і її батько, Марін Ле Пен неодноразово заявляла, що політичний союз з Кремлем є єдиним способом врятувати «білу цивілізацію» від «кольорової загрози», сьогодні вона вже починає помалу дистанціюватися від свого недавнього спонсора.

•  Як і 40 років тому, третя сила у Франції — чи це комуністи, чи крайнєправі, традиційно спирається на підтримку з Москви. Тому поки не можна передбачити, наскільки далеко зайдуть спроби Марін Ле Пен дистанціюватися від нинішньої політики Кремля. Друге покоління сім’ї Ле Пен слідом за французьким суспільством, що змінилося, відмовляється від публічних проявів антисемітизму й правого радикалізму в дусі середини ХХ століття. Подальші зміни в ідеології партії, можливо, пов’язані вже з наступним поколінням — внучка Жана-Марі Марешаль Ле Пен, племінниця Марін, ще влітку 2012-го зробила гучну заявку на майбутнє, ставши першим депутатом від «Національного фронту» у французькому парламенті за 15 років.