Скорпіон
Кафе “Загадка” – піт-стоп на околицях Іванкова, останній прихисток перед ривком на Чорнобиль, придорожній бар, потоплий в пюре, квашеній капусті і кислому пиві. Занесене снігом захолустя, поряд з яким лише кантора дальнобоїв, безкрає поле і труба ТЕЦ на ґоризонті, дим із якої у ясні-морозні днини стає ще потворнішим: застигає на блакиті шпалер холодавого неба чорнильною кляксою, водою з калюжі розлитою на висоті.
Біля кафе відстоюються MAN-и з кругляком лісу на довгих причепах: з неохопними каліфорнійськими секвоями, товстелезними баобабами з далекого острову Мадаґаскар і свіжозрубаними, смолистими олівцями чорнобильських сосон. З тих післявоєнних насаджень радянської інженерії лісу, яка накидала дерева квадратами, аби порядок був скрізь і завжди, навіть коли ти п’яний продираєшся крізь нічний ліс.
Тут водії MAN-ів переводять подих, відігріваються подвійним еспресо, отримують на руки нові документи, підписи і мокрі печатки, вдихають наостанок аромати пюре і женуть кругляк далі на Південь: до рухомих складів, товарних тяг із нескінченно довгими спинами, до розподільних станцій і маґнетичних звуків вагонного перепричепу.
Кафе “Загадка” – місце набагато небезпечніше за темний чорнобильський ліс, страшніше за нічні прип’ятські двори з проваллями каналізацій, стирчаками арматур, битим склом і гостряками кісток мертвих тварин. “Загадка” – ведмежий капкан, в якому оминають сидіти навіть іванківські таксисти: при одній її лише згадці вони похмурнішають і довго перераховують значення монохромних наколок на руках у тих, хто там квасить, визираючи випадкових гостей, поки в салонах MAN-ів дрімають водії, приспані смолистим ароматом сосни. Таксисти пригадують останнього героя, якого забрали звідти з ножовим і назагал тримаються ближче до узбіччя навпроти, проїжджаючи повз.
Інтер’єр “Загадки” мало чим відрізняється від пластикового трешу пляжних кафе міста, наприклад, Залізний Порт: запльована підлога, бар із десятьма видами дешевої водяри, колонка на стіні, столи з попільничками точно по центру, хворобливе жовтувате світло і велетенська м'ясо-молочна продавщиця, яка варить підозріло непогану каву для такого місця.
Ми з таксистом паркуємося поряд із МАN-ами, якраз під навислими кедрами і я пробую згадати назву фільму, в якому одна така бровеняка впала з вантажівки і пробила лобове скло легковусі, яка їхала слідом. Ніяк не можу згадати, смалю у зимове повітря під входом і мружуся на застиглу кляксу чорнил, ляпнутих над ґоризонтом.
З кафе випливає продавщиця: курити слімки, дихати зрізаним лісом і ородруїнськими смолами ТЕЦ – відпочити від гучної музики, яку вона сама завжди і ставить.
— Привіт, – Кажу. – Шо у там у вас?
— Там цейго, скорпіон.
Чорний арабський скорпіон – суворий, летальний хлопець: безжально кусає за сраки іванківських унтерменшів, які пропивають тут свої останні двісті гривень. Від його укусів не захистить жодна броня, навіть нагрудник зі шкіри дракона захистити не зможе. Такий скорпіон прокушує навіть засалений “дубок”, а це вже зовсім інша ліґа. Це вже з розряду матеріалознавства, надпотужних пресів та експериментальних лазерних установок з велетенською пробивною силою.
Не сказати, що я фанат комах або скорпіонів. Не фанат переступати через покусані ними тіла іванківських синяків аби дістатися до своєї кави. Та куди мені дітися? Зрештою, можна прикритися продавщицею: її ніякий скорпіон не візьме, ніяка королівська кобра, навіть мадаґаскарський баобаб не здужає.
Ми докурюємо і я плетуся за нею. Треба триматися: забрати каву, пробитися назад крізь численні трупи, крізь баобаби, сосни і кедри на МАN-ах, погрузитися в машину, підібрати змерзлих журналістів у центрі Іванкова, які ще нічого не бачили, але вже мріють про дім. Треба триматися: виконати нарешті свою роботу, записати сюжет і втекти додому – на Південь.
І треба бути обережним, бо ось за столиком розлігся він – скорпіон. Він тут сьогодні один і навіть музика грає якось тихіше. Скорпіон міцно спить, поклавши голову на попільничку: посипавши собі маківку попелом небес, отруйною сіллю пустки-землі, всіма чорнилами теплоелектростанцій, які не зависли у небі – які звалилися вниз, які він довго збирав під час полювання на мідь.
Я у ступорі. Ніякий це не “Cкорпіон”. Перше з правил нелеґального пересування Зоною відчуження звучить: “Маркіяне, не наближайся до четвертого реактора і не перелазь огорожу”. І я це правило не порушую, бо пам’ятаю, що спецпідрозділ “Скорпіон” – то суворий спецназ для охорони атомних об’єктів, та я уявляв його інакше: у чорній броні, з автоматичною зброєю і темними забралами шоломів.
Уніформи на ньому нема, а “дубок” і пляхан водяри на столі видають місцеву натуру синяги: холеричну і хануричну, гарячу та емоційну, авантюрну і безпідставну – схильну до пальонки та іржі на обличчі після чергової мародьорки і натертих рук від тачки, навантаженої чорметом і смарагдами, які ще потім пів ночі натирати до блиску.
Таки прокинувся.
— Ти хто? – Питає.
— Служба моделювання терактів на об’єктах атомної промисловості. Смі-і-ірно!
— Ти шо, гониш? Ти хто такий?
— Начальнік лєсной охрани! Спи давай.
— Слиш ти… ти по нормальному можеш? Я с тобой по нормальному… от я – скорпіон!
— Скорпіон? – питаю.
— Скорпіон.
— Попустись. – Кажу. – Ти йобаний жук.
Я забираю каву, виходжу на двір, пробираюсь під навислими олівцями сосон і мадаґаскарських стовбуряк, пригинаюсь під бомбардами кедрів, звисаючими з причепів вантажівок, в кабінах яких міцно сплять водії. Пробиваюсь до машини і пробую не розлити на ходу каву, падаю на переднє сидіння, вручаю таксисту його еспресо і залпом випиваю свій.
— Стартуй. – Кажу.
— Шо там уже?
— Та скорпіон.
— А-а, той йобаний жук?!
І таксист стартує, більше нічого не питаючи. Ми поволі котимось в бік полів, сліпучих від снігу, а за нами – жене Скорпіон. Він близько, я озираюсь і бачу його обличчя: перекошене від злоби і тисяч німих погроз.
Таксист трохи підгальмовує, підпускає його ближче, а потім – знову йде у відрив. Та Скорпіон не спиняється: все біжить трасою крізь поле, повз клякси на небі і сліпучий сніг. На повороті таксист зупиняється, Скорпіон – вбігає у поворот, і у цей момент прямо за його спиною лежать всі ті безкраї, засніжені поля. Прямо за його спиною димує Ородруїн із труби ТЕЦ. І та довга клякса у небі – його жало і головний арґумент. Його хвіст.
Той хвіст велетенський – він здатен накрити собою всіх нас. Всіх людей гарячого Півдня: від приватних секторів Лютіжа і аж до солоного узбережжя міста Залізний Порт. І коли він нас накриє – ми застигнемо під дією смертельних отрут. І більше поворухнутися не зможемо.
Як скорпіони, навіки залиті в бурштин.
