Скинення ідолів і дороговкази в майбутнє
Звичайно, два роки – це ще не ювілей, але знаменну дату завжди варто пам’ятати. Тим часом мало хто згадав, що саме 8 грудня 2013 року був знесений київський пам’ятник Леніну, розташований у самому центрі міста, на перетині бульвару Шевченка та Хрещатика. Знесений без дозволу чинної влади, але на підставі рішення більшості депутатів Київради ще у другій половині 1990-х, яке міський голова Олександр Омельченко не наважився тоді втілити. Й ось знайшлися ті, хто взяв відповідальність на себе…
Переконаний, якби цього символічного «скинення ідола» тоді не сталося, то ми б досі жили за режиму Януковича – з усіма відповідними наслідками. А так це знесення стало символом незворотності Революції гідності, Рубікон був перейдений, відтак старе стало мертвим, а політичні щурі побігли з владного корабля. Вони добре зрозуміли, що означає цей акт – а тим часом досі чимало на загал освіченого і прогресивного люду цього не усвідомило, бідкаючись, що демонтаж Леніна-на-Бессарабці відбувся «нецивілізовано». Схоже, в їхніх очах «цивілізований шлях» - то були мирні і чесні вибори президента України та Київради, так само мирне переобрання Верховної Ради та проведення міського референдуму щодо долі цього монументу…
Та власник «золотого батону» ніколи не допустив би вибори, на яких він і його політична сила програли б. Це не припущення, а факт, доведений «конституційним переворотом» 1 жовтня 2010 року, який мав наслідком узурпацію цілої низки владних повноважень главою держави, пролонгацію на рік повноважень Верховної Ради, правляча більшість якої демонстративно і постійно порушувала Конституцію та Закон про регламент при обговоренні законопроектів і голосуванні за них. Цей факт доведений і продовженням на невизначений термін діяльності нелегітимної Київради та залишенням української столиці без обраного мера так само на невизначений термін. Інакше кажучи, залишилася б Україна і з пам’ятником Леніна у Києві, і з призначеним президентом гауляйтером на чолі столиці, і з пролонгованим до нестями режимом Януковича, і з масовими репресіями щодо опозиції, якби не самочинна, не надто естетична і на чийсь погляд «нецивілізована» акція киян і не-киян на розі бульвару Шевченка і Хрещатика 8 грудня 2013 року.
Адже не забуваймо, що монументи – це передусім символи, це не просто «ідеально-реальні» предмети, що несуть на собі смислове навантаження, а щось особливе у цьому ряді. Символи ж, як писав знищений більшовиками знаний російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». Вони – це пам’ять про минуле й дороговкази на шляху у майбутнє. Під правицею Леніна Україна могла стати лише великою «ДНР». І символічно, що другу річницю скинення «бессарабського ідола» Україна відзначила знесенням монументів Леніну у Глухові та Скадовську. Процес іде. Країна отримала шанс жити по-новому і наздогнати своїх сусідів із Центрально-Східної Європи, де вже наприкінці 1990-х (навіть а Албанії!) не залишилося монументальних дороговказів у «світле» тоталітарне минуле радянського розливу. Тож пам’ятаймо про 8 грудня 2013 року.
