Слово про Богдану Костюк
Серед журналістської спільноти є персонажі, яких вважають «зірками». Не тому, що вони демонструють унікальну ерудицію та вміння писати/виступати перед телеаудиторією, а в силу вміння бути в епіцентрі скандалів чи вдало «сісти» на комунікації з тими чи іншими знаковими представниками влади. А інші взагалі тільки вважаються журналістами, насправді ж є справжніми кілерами; їхні попередники використовували газети, нинішні – телебачення й Інтернет для знищення репутацій тих, кого їм замовили, а то й для доведення до самогубства. І перші, й другі люди по-своєму талановиті, але зорієнтовані на поєднання правди і брехні (другі взагалі іноді вкидають у медіа-простір стовідсоткову брехню, файно обгорнуту). Ще одна категорія журналістів-«зірок» – це пропагандисти. Вони можуть пропагувати правильні речі, робити це дуже талановито, проте… А є і справжні «зірки», здатні блискавично та кваліфіковано реагувати на «гарячі» події, розкопувати те, що політики хочуть утаємничити, відкривати суспільству цікавих людей і здійснювати напрочуд точні прогнози розвитку ситуації.
Та це все «зірки», які так чи інакше повинні мати ще й акторський талант, щоб вигідно подати себе аудиторії. А є й інші талановиті журналісти, яким не до вподоби перші ролі, які воліють добре робити свою справу, допомагати у разі потреби колегам та командно грати на спільний результат. Саме до таких журналістів належала і Богдана Костюк, яка чверть століття пропрацювала на Радіо «Свобода», не уникаючи участі в інших медіа, в тому числі й «Дні».
Пишу «була», бо 7 червня Богдана відійшла у Вічність, - і в це досі не віриться. Постійно ловлю себе на думці: треба зателефонувати Богдані… Переслати їй цю інформацію електронною поштою… Попросити її допомогти нашому колезі, у нього проблеми, а у Богдани гарні контакти… І спиняюся: Господи, немає кому і куди дзвонити!
Чверть століття Богдана і я працювали разом. І не лише на Радіо «Свобода». Я з’явився у Київському бюро на Богдана Хмельницького у 1992 році, Богдана прийшла на РС дещо пізніше – у 1995-му. У ті часи там рідко траплялися випадкові люди, вони не приживалися на РС – щоби тобі вірили мільйони слухачів, слід було мати певну біографію. Богдана її мала як літераторка й громадська активістка. Спершу вона, досконало знаючи англійську, «сиділа» на новинах, потім почала працювати на різні програми. У 1999 році вона долучилася до нової програми РС «Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка». Швидко навколо програми склалися коло експертів і невеличкий творчий колектив, де Богдана була не останньою як у підготовці заміток чи репортажів, так і у залученні кваліфікованих фахівців. Ми показували, чим є Україна, чим є український народ. Що це не просто якась сукупність етнічних груп, а мозаїка. Мозаїка ж – це цілісність, якась картина, що вимальовується дуже чітко. От ми і розповідали про ті чи інші деталі цієї картини засобами звукопису, щоб в ефірі лунали не тільки голоси експертів і журналістів, а й усе суголосся культури й історії, в тому числі й добуті з глибини десятиліть аудіофрагменти (як вам, скажімо, запис 1963 року, де Микита Хрущов читає вірші Тараса Шевченка)? А після перепису населення 2001 року ми підготували цілий річний цикл, присвячений усім етносам, закоріненим на території України. Тут Богдана як фахівець із слов’янської філології теж була незамінною. Наприкінці того року програма «Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка» була відзначена «Золотим пером» - найвищою нагородою журналістської спільноти, разом із іншою програмою, що звалася «Демократія і держава». Та робилася у Празі і в підготовці матеріалів до неї Богдана також брала активну участь.
У 2003 році в ефірі з’являється 15-хвилинка «Країна Incognita» (ідею керівництво РС запозичило, до речі, у «Дня»). Це була програма про незнані й подекуди несподівані сюжети та факти української історії. Було б дивно, якби Богдана залишилася осторонь. Не в останню чергу внаслідок її надійності та обов’язковості як журналістки, на відміну від деяких талановитих, але, як то кажуть, розхристаних колег і колежанок. І взагалі, уявити «Свободу» без неї було неможливо.
У підсумку у 2007 році чотири програми Радіо «Свобода» – «Країна Incognita», «Виміри життя», «Свобода совісті» (для них Богдана теж робила матеріали) і «Нова Україна» – знову відзначили «Золотим пером». А вже через рік, улітку 2008-го, наша спільна робота в ефірі РС завершилася, бо всі чотири програми, які перед тим здобули «Золоте перо», були закриті – в рамках економії коштів («Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка» з тієї самої причини закрили навесні 2006-го). Далі Богдана робила матеріали для нових програм «Свободи». Та ми продовжували спілкуватися; добре, що київське бюро РС у ті часи було розташоване у тому ж будинку, що і вихід з метро «Хрещатик». А потім, уже в останні роки, бюро переїхало у не надто зручне для тих, у кого немає власного авто, місце, тож наші «фізичні» рандеву стали рідкістю.
Але Революція Гідності та вторгнення Росії відбулися ще тоді, коли київське бюро перебувало на Хрещатику і контактувати з безпосередніми учасниками подій було легше. У ті дні й місяці вповні проявилися риси Богдани не лише як журналістки, а і як комунікатора та волонтера. У неї до цього завжди існував особливий хист, але не було де розкритися. На все у неї вистачало часу, і все робилося легко та невимушено – як і завжди. Скажімо, вона організувала на РС збір ресурсів для протезування фронтовиків. Саме в цей період, коли почалася російська агресія, Богдана час від часу виступала на шпальтах «Дня». Але не так багато, як могла би – в неї вистачало справ. Охочі можуть пошукати в Інтернеті посилання на її численні матеріали цих років у різних мас-медіа, передусім на сайті РС, - і треба врахувати, що деякі з електронних видань за цей час закрилися і безслідно зникли, разом із її творчим доробком. Зауважу, що за всієї контактності та відкритості до різних точок зору, різних позицій у неї як у журналістки не було «всеїдності», як у деяких іменитих колег, але не було й вузької ідеологічної зашореності. Були чітко визначені моральні та політичні засади – і цим усе сказано.
А ще у неї був унікальний уселюдський хист спілкування. Ми – іноді коротко, іноді довго – розмовляли телефоном ледь не щодня. Й остання коротка розмова була про квітучу акацію під вікнами її лікарняної палати і про те, що її мають намір скоро виписати, власне, вже б виписали, якби на лікарів не тиснули імениті волонтери та депутати – ви ж дивіться, добре пролікуйте нашу Богданку… Вона завжди, у найскладніших ситуаціях залишалася оптимісткою, була доброю порадницею та надійним другом. І те, що я, попри все, мабуть, довго ще ловитиму себе на думці: треба зателефонувати Богдані, якій би 19 серпня мало виповнитися 56 років…
