Смакує?
У Львові є популярна ресторація – я теж її люблю. Тут в меню є салат з непретензійною назвою типу «Легкий», заради якого я ту локацію вшановую. А тепер перерахую (легко!) те, що можу притьмом впізнати в його складі: укропна заправка, часникові сухарики, волоські горіхи, сушений інжир, сушені фініки, в’ялені томати, помідори чері, солодкий перець трьох кольорів, селера, два сорту салату, шавлія, пармезан, зелені оливки, чорні оливки. Взагалі нелегко. Навіть навпаки. Друге літо поспіль я замовляю цю страву хоча б раз на тиждень. Бо ніяк не можу зрозуміти: я люблю її чи ненавиджу?
В іншій кнайпі подають морозиво з топінгами. Теж називається якось просто – «львівське» чи «літнє». Підталі шоколадна, полунична, ванільна кульки з (увага!): маком, родзинками, гарячим шоколадом, малиновим конфітюром, битими вершками, мараскіновою вишнею, ківі, яблуком, лісовими горіхами, ананасовими цукатами. Споживацька реакція та сама: зорові та смакові аналізатори не встигають опрацьовувати інформацію і завмирають в захопленні (назву це так) від розбуялої фантазії шеф-повара.
В красній писемності, яка завжди охоче міркує про вульгарність і тривіальність – тобто, про пошлість, завжди вкрай важила колористика. На роль занадо-кольорів, що демонструють поганий смак героя, у саркастично-критично налаштованих авторів-ревізіонерів різних часів претендували: червоно-зелений, червоно-жовтий, пурпурово-рожевий, пурпурово-золотавий, лимонно-лавандовий, золотаво-помаранчевий. Жовті канарейки, оранжеві абажури, пурпурні шпалери, волошкові простирадла, золоті лосини і таке інше. Справа не в кольорах, ясно. Кольори не винні. Справа в поєднанні таких агресивних відтінків, яке ошелешує і захоплює одночасно. Таке потворне, що очі несила відвести.
Дивитися на потворне завжди цікаво, але й завжди непристойно (не годиться витріщатися!). А от споглядати потворне, яке видає себе за красиве, занадто-красиве – тут уже моральних і соціальних заборон катма. Ну бо, по-перше, це красіво.
«Занадто» в літературі ми звемо кітчем.
«Занадто» в житті – несмаком.
Але ж не факт, що кітч не смакує.
Тим більше, що, скажімо, літо в туристичному місті – це завжди якесь таке апріорне законне заслужене «занадто», з чудернацькими салатками і здичавілими льодами. На Площі Ринок (субота, гарячий серпневий ранок) працюють живі скульптури: якась умовна альпійська пастушка і умовний великосвітський пан в циліндрі, шастає Дарт Вейдер і хтось (кому сильно парко, либонь) в костюмі одноокого Посіпаки; продають з яток німецькі кренделі, віденську каву, ляльки-мотанки і «автентичні галицькі» бомбони; невиспані туристи під невиспаний голос гіда витріщаються на умовного Нептуна в фонтані. Площу перетинає дівчина (в куцих шортах із високою талією і прозорому топіку без ліфчика – умовна пляжниця в місті, де чомусь немає моря). І всі туристи, скульптури і всякі поп-культурні меми проводжають її вмить ожилим поглядом. Кітч? – Як він є! Несмак? – Та ні, просто типовий тамтешній ранок, здається. Красивий по-своєму. Бо кітч (що в житті, що в літературі) – це не брак прекрасного, це його через-край. Щось понадміру прекрасне. Як суботній літній ранок у старому Львові.
Надмір прекрасного – це ще і надлишок сильних емоцій, навіть не емоцій правильніше, а пристрастей. Які болісно тривають і тривають, бо не здатні якісно перейти у щось, з чим можна адекватно співіснувати. (Щось типу сексу без оргазму, саме так). Як той надлишок смакових «суперефектів» в салатах і десертах. Як надлишок візуальних подразників на туристичних площах. Кітч, визначають розумники, тим і є вирізняється, що катарсис в ньому принципово неможливий. Шаблони і кліше можуть привернути нашу увагу (і то надовго), але змінити нашого ставлення до себе і до світу вони не здатні.
Кітч – штука, правду кажучи, дуже складна, але це складність метафори. Коли використовуємо якісь жести і образи, щоб пояснити свої почуття, а натомість викликаємо цим інші емоції, а не думки. А ті переживання, вони таки дуже сильні. Коротше? Кітч – це підліткове (незалежно від віку) кохання.
У Львові ж мені розказали байку, на правах міської легенди. Хлоп затаскав на десятий поверх багатоповерхівки білого коня – під двері квартири, де жила його дівчина. Це він так робив пропозицію. Коні, виявилося, легко підіймаються сходами. А от спускатися не люблять. Рятувальні служби довго шукали всяких ветеринарів-дресирувальників, щоб тваринці (коню, в сенсі) дати ради. Я собі уявила те наступне подружнє життя. Бо вона вийде за нього після такого широкого романтичного жесту. Відмовити – було б потрапити до ареалу бездушних стерв, а там бути незручно. І щосвята – день народження, іменини, день знайомства, день першого поцілунку, всякі інші валентини – жінка буде нервово очікувати сюрпризів і тактовно натякати: «Достатньо листівки». Роки через три-чотири аматор театральних жестів запеленгує нарешті її тривогу і візьме себе в руки. І тоді почнуться справжні нерви: «Він мене більше не любить!». Так я захопилася співчуттям до цієї незнайомки! Сподіваюся, вона зберегла в телефоні номери всіх місцевих рятувальних служб…
Ця кумедна історія – та сама салатка з кільканадцяти інгредієнтів. Та сама Площа Ринок, якою гуляє Дарт Вейдер. Це ті самі книжки, в яких головний герой гине сім разів, щоб ми надійно звикли йому співчувати (не жартую, є у нас такий роман). Це «Обійми мене» Вакарчука на мотив «Бесаме мучо» на кожному третьому перехресті пішохідного центру старого міста. Це занадто!
Основна проблема в «занадто»--формах життя: їм не віриш. Ні в житті, ні в книжках. І до них повертаєшся натомість. Щоб знову відчути щось сильне, занадто сильне… Часник із сушеним інжиром та ківі з шоколадом, між іншим, взагалі не смакують. Чесно!
