Собака й помідор: красиве і корисне
Неподалік від мого будинку є організоване місце для вигулу собак. Щоранку і щовечора я спостерігаю у вікно надскладні колективні ритуали. Захопливе. Досі не збагну, чому немає такого реалітішоу на телебаченні. Спільнота собаководів рекомендує. А тут ще почула, що в Україні нарешті доводять до розуму закон і протокол із захисту тварин від жорстокого поводження. Доходить, повільно але доходить думка про те, що гуманізм – практика обмежена, коли вона стосується тільки людей (дослівно). А життя вимагає уміти взаємодіяти коректно з не-людьми. І в цьому випадку ритуали і протоколи теж не з простих. Домашні улюбленці не перестають бути живими істотами, залишаючи за собою право бути «штучними» факторами нашої ідентичності.
Але цікавить мене наразі якраз остання їхня «суперздібність». У який спосіб домашні улюбленці розказують нам про те, ким ми є і ким стати прагнемо?
Читала давнішнє есе про Львів, і там йшлося про демографічний склад Львова у 1950-х. Автор припустив цікавезну річ. Люди, які мали привілей і можливість тримати у квартирі песиків (не котів!), були якраз зайдами, що поповнили населення повоєнного Львова, завітавши туди з інших міст. Це відома теорія, що Львів тих часів складався з автентичних українських селян і «пришлих» містян-неукраїнців. Останні якраз і були аматорами хатніх песиків. Насправді це спостереження можна розповсюдити і на інші великі міста, демографічна картина яких стрімко оновлювалася після Другої світової. Селяни (той есеїст пише), які переходили жити до міста, не могли уявити собі ситуації, коли в хаті мешкає свійська тварина, що не приносить очевидної користі, а існує тут суто для розваги людей. Сірко на подвір’ї є функціональним: він охороняє хату, а от в квартирі він – прикраса. Така-от пошана до живого, що не може бути декором. І разом з тим дуже утилітарне ставлення до живих істот. На противагу цьому городянин – такий собі непрагматичний естет-візіонер.
Ми часто говоримо про модернізацію і урбанізацію та гадаємо на кавовій гущі, скільки має відбутися генерацій, поки людина належатиме місту ментально і біографічно. Давній анекдот, для прикладу гляньте-от, не втрачає своєї актуальності, тим і прекрасний досі: «– Дівчино, ви киянка? – Так. – А що на вихідних робите? – Додому на картоплю поїду». Є ж варіант: перша генерація, яка опікується песиками, що не боронять хату від вовків, – то перша модерна генерація. Це іронія, звісно. Але невже «справжніх киян», стовідсотково модернізованих городян я таки бачу зранку і ввечері, коли вони смиренно-радісно вигулюють своїх домашніх улюбленців?
Заглибимося в цю метафору і округлімо її до абсурду. Міщанин – людина, націлена на непродуктивну діяльність. Системна і систематизована діяльність, яка не забезпечує матеріальним продуктом, постає буцімто ознакою якраз городянина. Гуляти парками, а не обробляти садки. Виїжджати на пікнік, а не на картоплю. Розводити морських свинок, а не майбутню шинку. Ладнати в хатах зимові садки, а не надійні льохи. Вирощувати на підвіконні герань, а не помідорну розсаду. І т.д., і т.п.
Втім, коли я визираю з вікна своєї квартири, що виходить на інший від «собачого» бік, я бачу затишний городик. Симпатичні рядки помідорів. Там панує сусідка з першого поверху. Не знаю, хто це все їсть, але виглядає сильно корисним. Але ж я насправді жодного разу не задумувалася, чи сусідчина родина ту городину їсть. Так само, як і не випадала нагода побачити, чи смакує хтось абрикосами і вишнями з дерев, які прикрашають двори мого спальнику. Чи взагалі за протоколом їсти декорації, коли вистава ще триває? Але коли я дивлюся на той город, що примостився фактично на клумбі, то починаю щиро сумніватися, що Україна здійснила перехід від аграрної культури до модерної. Зрештою, щоб визирнути з того вікна на її помідори, мені треба посунути вазонок із базиліком, який тут росте (чесно кажу) не зовсім-то для краси.
Собаки проти помідорів, міська культура проти сільської. І просто: вид із вікна «на південь» і вид із вікна «на північ». Світоглядні конфлікти на території окремо взятого двору окремого взятого київського району. Це ж не значить, що флористів запишемо в селюки, а собаководів – у бюргери, і заспокоїмося. Це значить, що будь-яка наша дія, а тим більше взаємодія, стає фактором нашої ідентичності. Про що свідчить, коли у ролі таких «факторів» витупають – повторю і наголошу – живі істоти?
Спитала у друзів і знайомих, які мають дома песиків. Нащо їм в умовах київських малогабаритних квартир і непристосованих для чогось живого мегаполісів собака? Найчастіше мені розказували, яке це щастя: приходиш додому, а на тебе чекають. Песики – це безумовна любов, беззастережна, безоглядна, а часто і безпідставна: її не можна заслужити, заробити, її не можна втратити, вона просто є, поки поруч є інша жива істота. Слово «відданість» майже не звучало в тих відповідях, була тільки «любов». Коли тебе якась істота на землі любить «ні за що», «просто так», то і сам стаєш кращим – не намагаєшся заслужити любов, учишся її віддавати. Стає простіше взаємодіяти відтак із іншими людьми. Так розповідали мені.
Ви почули в тих відповідях те саме, що і я?
Піклування про собак навчає тих якостей, які цінуються нині в людській комунікації. Нерівноцінному емоційному обміну, що створює ілюзію близькості і запобігає самотності (яка є наростаючим симптомом життя в великих містах). Тренажером міської родини, де функції дітей-батьків на себе перебирають друзі-колеги-партнери, стають якраз ті вечірні-ранкові прогулянки з домашнім улюбленцем. Люди у такий спосіб призвичаюються до уявлення, що досягнути успіху в емоційній сфері не можна у такий же спосіб, як в професійній. Вчаться суто комунікативній лабільності.
Я була послідовною та розпитала й аматорів домашніх рослин про природу їхнього гобі. Тут все різноманіття відповідей зводилося до одного варіанту: поки піклуєшся про рослинку, маєш час побути на самоті – подалі від родини, від роботи, від всіх і всього, окрім того вазонка і квітки в ній. Фіалка розцвіла бо, знаєте, і стоп. Трішки парадоксально, що в цьому просторі плеканого усамітнення (тільки ти і улюблена рослинка) спілкування стає не менш цінним, а більш цінним. Коротше, люди, пораючи декоративні рослини, розмовляють із ним. Майже всі, кого я про це спитала.
А в цих відповідях що бачите?
Різниця між «міським» і «не-міським» – вона просторова, так би мовити. Міську культуру формує певне, злегка шизофренічне відчуття власного і чужого простору. От замислитися на мить, скільки буквально метрів відокремлює тебе від людини, яка стоїть поверхом вище? Скільки сантиметрів між тобою, що спить, ткнувшись носом у стіну спальні, і сусідом збоку, що спить обличчям до тієї ж стіни? А ти тих сусідів бачив хоч раз? І це вже я не питаю, чи намагалися ви розмовляти через стіну своєї спальні з сусідами. Буквально щільне життя, в якому відчувається повсякчас брак самоти. І яке часто-густо переживається як ізоляція в замкненому просторі. Забагато людей. Замало людей. Щоб сховатися від надлишку людей у великих місцях, можна усамітнитися і поговорити з рослинкою. Бо нема ж із ким іще поговорити в тому місті!
Зліва вигулюють песика. Справа підливають помідори. Десь у віддалі шумить велика автомагістраль. Не знаю, ким стають ці люди, коли виходять за межі мого двору – автохтонами великого міста чи громадянами-з-тимчасовою-реєстрацією. А зараз-от вони – кияни, що піклуються про рослини і тварини, яких навряд сприймають як фактори власної ідентичності. Це ж корисні помідори! Це ж красивий цуцик! Десь поодалік вирує залюднена вулиця.
