Соціологія «ДНР»…
Як би прокремлівська пропаганда ні вселяла мешканцям непідконтрольних районів Донеччини, що «жити стало краще, жити стало веселіше», виходить у неї з цим туго. Більшість місцевого населення не довіряє бойовикам, а багато хто взагалі не дивиться тамтешнє ТБ. Тих, хто вірять, що «все тільки починається», мізерно мало, а радикально-революційні настрої тільки зростають.
Це підтверджують дані закритого соціологічного дослідження, яке опинилося в розпорядженні «Газети.ru». Зазначається, що опитування проводилося на замовлення «асоціації «Підприємці ДНР» з офісом в Донецьку». Її представник розповів «Газете.ру», що з січня по червень 2016 року було опитано 1,6 тис. осіб, вибірка відображає місцеве населення за статтю та віком, питання задавалися в Донецьку, Макіївці, Горлівці та Єнакієвому.
На фейк це не схоже, як мінімум, з однієї причини. Дані дослідження публікує лояльна до Кремля «Газета.ру», що має «карт-бланш» деколи відхилятися від «партійної лінії», а результати, представлені на суд читача – насамперед російського, радше переконують у фіктивності «ДНР», ніж в її «народності».
Які ж ці результати?
- Кількість прихильників «ДНР» всього лише 20%. Темп зростання мінімальний: у тому році їх було 15%. Стільки ж прихильників повернення в Україну, і з літа 2015-го цей показник залишається стабільним.
- Радикальні та революційні настрої суттєво зросли. Основний склад «активних незадоволених» - молодь, представники малого та середнього бізнесу, а також, як не дивно, «ополченці з бойовим досвідом». Якщо в кінці минулого року їх було 1,5%, то в червні 2016-го стало вже 7%.
- «Національна ідея» і «картина майбутнього» зустрічається в дуже рідкісних випадках – не більше, ніж у 1%. Переважна більшість мешканців відчуває жорсткий ідейний вакуум. Білборди з «республікансько-патріотичними» сюжетами викликають у них зворотну реакцію.
- Ефективність телебачення «ДНР» у роботі «ідеологічного характеру» досить низька. Надлишок хвалебних од на адресу «перших осіб республіки» викликає скоріше роздратування, ніж симпатію.
- Телеканали «ДНР» не припиняють втрачати свого глядача. Населення продовжує характеризувати рівень подачі інформації як «минуле століття» і «колгосп». Більш ніж у половині випадків респонденти стверджують, що втрачають довіру до «місцевих ЗМІ». Телеглядачів дратує необ'єктивний підхід журналістів до подій. Вони втомилися від «антиукраїнської риторики, яка зашкалює» і «рахівника Басуріна».
- Лідеру «ДНР» Захарченко довіряють всього-на-всього 22% (в Україні більше довіряють Ляшку). Позитивно його діяльність оцінюють лише 25%, при тому, що за останній рік цей показник не виріс ні на відсоток. Рівень негативної оцінки Захарченко – 34%. Найбільше його не люблять, знову-таки, молодь, представники малого та середнього бізнесу, а також «ополчення». Інші «органи влади» користуються ще меншою довірою – від 18% ( «військове відомство») до 1% ( «Рада міністрів»). Нікому не довіряють – 68%.
Зрозуміло, якби не страх перед бойовиками, «проднрівські» відсотки були б помітно нижче. Тим часом єдине, що викликає схвалення серед місцевого населення, - це низькі тарифи на комунальні послуги і те, що «у нас немає бандерів». Неважко припустити, що і підтримка Кремля там залишається вагомою, а 15% прихильників повернення в Україну – мало що компенсує.
Але тут, звісно, треба враховувати відомі чинники. Більшість населення непідконтрольних Києву районів Донбасу може не довіряти тамтешньої пропаганді, але вона на них так чи інакше діє. Яким би слабким не був її вплив, при відсутності доступу до українських ЗМІ він тільки зміцнюється.
Втім, далеко не всі місцеві жителі відрізані від нашого медіа-простору. І тут є суттєва проблема: коли вони і в українських ЗМІ бачать елементи відвертої та невиправданої пропаганди, лояльніше до України вони не стають. Скоріше – навпаки.
Ну, а цього у нас вистачає. Не так, звичайно, як у Росії. Проте інтегрувати відібрані території та йти до Європи – нам. Наївно вважати, що, вдаючись до явно надмірних інформаційних «скреп», ми стаємо сильнішими за агресора. Таким чином, ми його копіюємо, а отже визнаємо його «правила гри» – тобто їх відсутність.
