«Справжнє мистецтво воїна…»
Наприкінці липня у «Дні» вже писалося про ситуацію довкола ініціативи мера Дніпра Бориса Філатова звільнити всіх керівників шкіл міста, «хворих» на сепаратизм та «русский мир». Тоді ініціатива очільника міста викликала бурхливе обговорення в соцмережах. Скажімо, Facebook ця новина щодо початку персональної вендети Філатова проти сепаратистів у керівництві шкіл Дніпра буквально сколихнула.
Але хвиля як народного гніву, так і підтримки досить швидко вляглася. Вочевидь, пішовши у пісок літніх відпусток. А між тим, це дійсно непересічний акт з боку представника офіційної української влади, який, на мою думку, вартий не лише уваги, але і наслідування.
Для тих, хто не а курсі, можна подивитись, але варто і навести цей справді непересічний документ нашої буремної доби.
Отже, Борис Філатов написав:
“Я не СБУ і у мене немає сотень аналітиків і оперативників. Я не кіберполіція і у мене немає ніяких технічних можливостей. Я не штатний націонал-патріот і не ходжу по вулицях з червоно-чорним прапором. Я не депутат і не клянусь в телевізорі в любові до своєї країни. Я просто знаю, що я повинен робити. А ще я вмію чекати.
З другого дня своєї каденції я почав збирати досьє на директорів і завучів міських шкіл і в цьому мені допомагали обмежене коло довірених людей. І на третій рік своєї каденції я дочекався. На даний момент гуманітарний департамент проводить конкурси на нові призначення директорів шкіл. Більше 30 (!) відсотків претендентів, починаючи з 2014 року, в соцмережах або непублічно підтримували сепаратистські настрої, нехтували власну країну і дуже любили суміжну державу.
Доходило до того, що деякі в фейсбуці писали за Україну, а в «однокласниках» – за ЛДНР і Росію! Тепер вони всі або будуть звільнені, або не прийняті на роботу. Юридично бездоганно. Без можливості відновитися через суд. Адже ми не порушуємо трудове законодавство і не переслідуємо за переконання. Краще просто не подавайте на конкурс. Адже рукописи не горять.
Я не СБУ, не кіберполіція і не штатний націонал-патріот. Я просто знаю, що я повинен робити.
Адже «справжнє мистецтво воїна це вміти чекати»” Borys Filatov»
Саме цей пост викликав цілу бурю як захоплення, так і прокльонів та гніву на голову мера. Прихильники рішучих дій проти сепаратистів усіх мастей, особливо ж тих, хто має вплив на дітей та молодь, як не верти, а майже прифронтового міста палко підтримують дії Бориса Філатова, розглядаючи його «вперше в історії України безпрецедентний крок» як подвиг, щоправда із застереженнями щодо реального виконання обіцянок. Противники ж навпаки кричать про порушення усіляких прав, наприклад, на свободу думки та висловлювань.
За великим рахунком, те що збирається зробити очільник Дніпра, вже давно потрібно було зробити по всій Україні! І не лише у школах! Адже ні для кого не секрет, принаймні у Дніпрі, що тієї «п’ятої колони» вдосталь і у вузах міста. Так і хочеться запитати: «Шановний пане мере, чи немає у Вас такої ж інформації щодо ректорів та проректорів-сепаратистів? Можливо, «обмежене коло довірених людей» допоможе Вам і у цьому питанні?» Кого тільки не зустрінеш тепер на кафедрах та в аудиторіях дніпровських національних університетів: від єпископів русскої церкви Московського патріархату, пардон, «єдино правильної української православної церкви» (як вони самі себе називають на людях) до їхніх ревних вірних в магістратурах та докторантурах, готових у будь який момент зірватись із занять і полинути відстоювати дітище Путіних-Гундяєвих на мітингах у Києві.
А зустріти вбраного в рясу лектора у коридорі головного Дніпровського університету, та ще й під час цілування його руки «істинно віруючими» - це Вам як? Персонально у мене кожен раз виникає когнітивний дисонанс і само собою формулюється запитання: «А що, у нас церква вже не відділена від держави? Що, у нас в цьому плані все, як у Росії – та сама церква і та сама практика освітнього процесу?»
Отож бо, спостерігаючи таке, важко не підтримати ініціативу Бориса Філатова! Бо таки ж на п’ятому році війни з російським агресором «пора бы и власть употребить»! Якщо це не в силах зробити офіційний Київ, то, вочевидь, потрібно дати можливість тим, хто здатен на вольове зусилля. Адже відомо, що в деяких школах Дніпра майже 25% випускників цього року планували вступ до вузів Москви та Петербургу. І чимало викладачів національних університетів – їхніх батьків – відвезли своїх чад до Росії для вступу у тамтешні виші, що готують кадри «русского мира».
При цьому мотивація була найрізноманітніша. Доводилось чути і витончену, і вульгарно-примітивну, як на мене: «Не хотим, чтобы ребенок ламал язык (!). Украинский ему все равно не пригодится (?), а русский всегда (!) нужно знать». І це все – з жахливим акцентом, що його у Білокам’яній звуть «малоросійським»… Воістину, «несповідимі шляхи твої, Господи!»
Якщо боротьба із сепаратистами-вихователями молоді у місті не піар-хід з боку мера Бориса Філатова перед черговими виборами, а серйозно продумані заходи щодо захисту молоді Дніпра від «русского мира», варто лише вітати його «мистецтво воїна» та очікувати на реальний результат.
