Срджан Валяревич і його «Комо»
Був вівторок, був кінець липня 2015-го року, був сонячний і спекотний день, і я не вірив у всі хитросплетіння долі, та й ні в що я тоді не вірив, але так уже склалося, що я сидів навпроти письменника Срджана Валяревича в одній із центральних белґрадських кав’ярень. Я хотів йому сказати, що «Комо» стало першою книжкою, яку я прочитав сербською без словника, а для кожного, хто вивчив бодай одну мову, такі тексти стають важливими на все життя. І що я хочу перекласти цю книжку українською. Це все, що я хотів йому сказати.
«Можеш узяти ще щось, якщо хочеш», – сказав мені Срджан, коли я замовив в офіціанта каву.
«Я не фанат кока-коли», – відповів я, бо мій візаві щойно перед тим замовив собі каву і колу.
«Ні, я не про це…», – якось аж знітився він.
«Розумію. Але я за кермом», – була моя відповідь.
Срджан, вочевидь, як і всі колишні пияки, хотів дати зрозуміти, що його «зав’язка» – ще не привід для абстиненції інших; ба більше: коли хтось п’є у його товаристві, це лише підтверджує силу волі колишнього запійника, утверджує його в переконанні, що залежність подолано. Я справді був за кермом, та й знав уже від людей, через яких шукав координати Валяревича, що його алкогольні феєрверки тривалістю в місяці або й квартали – позаду, тепер про них можна прочитати лише в книжках. І книжок цих досить багато: п’ять романів і дві збірки віршів, обсипаних нагородами і перекладених дюжиною мов.
«У письмі Валяревича все має душу», – пояснював мені напередодні інший сербський літератор. І справді: читаючи книжки Срджана, і передусім «Комо», мимоволі починаєш довіряти наратору, його безпосередності й простості, непретензійності й щирості, уважності до деталей. Транзистор, книжка Вальзера, пожовклий листок, що падає на підлогу кімнати, хворий каштан, спокусливі дупці молодих дівчат, старий дірявий светр, чужі чесноти й вади – його око реєструє все. Все це для нього важливе й дороге. Найважливіше.
А далі вже справа письменницької майстерності – описати побачене так, щоб кожен читач ловив себе на думці, що й він сам зневажає фальшиві умовності вищого світу; що й він би дружив передусім із простими людьми – офіціантами (бажано жіночої статі), прибиральницями, лікарями дерев, божевільними футбольними фанами і водіями таксі; що й він пиячив би з рана до смерку і палець об палець не вдарив, якби випала така можливість. Воістину: однією з найбільших похвал авторові є ситуація, коли читач прагне асоціювати себе з ліричним героєм книжки. А коли в тебе ще й блискуче почуття гумору, поетичний синтаксис і красоти озера Комо в арсеналі, то справа за малим – сідай і починай писати. Хоча саме останнє й виявилося найважчим: письменник був стипендіатом фонду Рокфелера наприкінці дев’яностих, а роман, який щойно вийшов українською у видавництві «Книги-ХХІ», побачив світ аж 2007 року. Як стверджує сам автор, у часи війни пишеться слабо, та й живеться слабо, і тільки п’ється – ого-го як.
Бо другим, прихованим дном, яке й зробило роман «Комо» культовим у Сербії (сім перевидань!), є війна, що трясла екс-Югославією впродовж дев’яностих років. Тільки книжка ця – з тих найкращих зразків психологічної воєнної прози, де слово «війна» майже не вживається і де взагалі немає описів батальних сцен. Валяревич описує місячний побут ліричного героя над озером Комо: шикарні вечері, дорогий алкоголь, прогулянки горами, загравання з місцевими дівчатами і таке інше, що ми знаємо про напружену письменницьку роботу. А де ж там війна, запитаєте ви. І я відповім: її немає. Тому це й моторошна книжка, справжній воєнний горрор, адже розповідає про втечу: від себе, в іншу країну, в алкоголь. Бо цьому молодому чоловікові всього двадцять із копійками, і це єдиний раз у житті, коли йому стільки. Більше це не повториться. За місяць він повернеться – і його можуть мобілізувати, вислати вбивати, вбити. А йому один-однісінький раз двадцять із лишком і, за великим рахунком, він не винен, що народився в проклятій частині світу, де війни випадають на долю кожного покоління. Він хоче пожити – бодай один місяць – як «біла людина», розважатися, насолоджуватися, подорожувати й знайомитися, просто жити. За лаштунками цієї приватної історії палає у вогні і тоне в крові його рідна країна, вся колишня Югославія, Балканський півострів. Стипендія закінчується, герой повертається в пекло. Цілком можливо, що це був найкращий місяць у його житті.
«А, і ще одне, – сказав я вже на виході, прощаючись. – Маю останнє запитання».
«Про Алду і чому він не…», – широко усміхнувся Срджан.
«Так, ти вгадав», – перебив його я.
«Все до цього йшло, це було настільки очевидним, що стало аж нецікаво», – не знати, сказав Валяревич правду чи покривив душею.
Може, й не треба нам цього знати. Може, так і краще – ставити запитання без відповіді. І з усіх сил намагатися уникнути неминучого.
