Страсті за Антонієм
Що менше залишається часу до 13 серпня, коли буде обрано нового предстоятеля УПЦ, то більше обговорюють очевидну трійку лідерів перегонів — митрополитів Онуфрія, Антонія та Симеона. При цьому найбільше пересудів викликає саме фігура Владики Антонія, і громадськості сам вибір майбутнього УПЦ малюють як альтернативу — або Антоній, або Симеон, хоча поки що за всіма прогнозами матимемо іншу дилему — або Антоній, або Онуфрій. Провінційний, нічим не видатний Симеон все більше втрачає симпатії архієреїв, які і є виборцями, і у його прибічників останній шанс полягає у тотальному очорненні основних конкурентів, особливо лідера перегонів — Антонія.
На жаль, журналісти не є настільки ж поінформованими, як архієреї, тому доводиться зустрічатися з прикрими випадками помилкових суджень. Про них і хотілося б поговорити, оскільки так чи інакше, а до митрополита Антонія, скоріше за все, доведеться звикати так само, як ми вже звикли до Патріарха Філарета чи Патріарха Святослава — хоча не всі були у захваті від них. Зокрема, Філарету довго не могли забути публічного схвалення «наведення конституційного ладу у Прибалтиці» за допомогою танків, протидії похорону Стуса-Марченка-Тихого, різких висловлювань проти УАПЦ. В біографії владики Антонія таких гріхів немає, тому проблем зі звиканням буде менше. Є переважно видумані конкурентами нічим не підтверджені «дані розслідувань» та перекази «поінформованих джерел».
Найперше випробування для голови та серця всіх — це «церковна Санта-Барбара» від ТСН на каналі «1+1» (раніше ще була програма «Гроші»), побудована за простою антижурналістською схемою: повна довіра до однієї сторони — владики Олександра Драбинка, неможливість для звинувачуваного — митрополита Антонія — висловитися по суті всіх закидів. Крім слів самого владики Олександра, в «церковних сюжетах» використовують надані ним і лише ним «документи», нібито підписані покійним предстоятелем митрополитом Володимиром. Довіряємо... Але кому? Одне зі звинувачень, коли вл. Олександр був позбавлений членства у Синоді, так і звучало — «зловживання підписом предстоятеля без його відома». Думки, що єпископат можна купити за сотню тисяч доларів, взагалі смішні: чому сьогодні єпископи УПЦ можуть так продавати свої голоси, якщо 2012-го на них не вплинули багатомільйонні суми, які пропонували тоді?
Здається, що владику Антонія можна «закопати» вже за те, що він був «духівником Януковича». Доказів цього факту немає. Тому журналісти спекулюють на тому, що на протокольних заходах владика Антоній представляв УПЦ. Але ж він був другою людиною в Церкві, яка і зобов’язана бути присутньою на таких заходах. Якщо ж ми подивимося у журнали, в яких реєстрували спілкування з Януковичем віч-на-віч чи тим паче спілкування з його главою Адміністрації Льовочкіним, то безумовним фаворитом старої влади виявиться владика Олександр. Владика Антоній був висунутий не Януковичем і не вл. Олександром, хоча минулий Президент просив «знайти монаха», а не «підсовувати аморальних осіб». Вл. Антонія висунули митрополити Володимир і Онуфрій, а Янукович, Льовочкін і Драбинко лише змирилися з цим вибором. Так само, як прийняв його, хоча і не без проблем, Патріарх Кирил. Принагідно зазначу, що на п’ятиріччі понтифікату Кирила отримали нагороди ті українські єпископи, які, за словами патріарха Московського, були опорою єдності РПЦ в Україні та сприяли «скрепамрусміра». Митрополита Антонія серед нагороджених не було. Так чи інакше, але владика Антоній виник і відбувся не як людина Януковича. І щодо духівництва. В православній традиції духівником є людина, яка сповідує свого «духовного сина» або хоча б дає йому духовні та житейські поради. Через невідомі нам мотиви Янукович сповідувався лише монахам на Афоні, а жодних порад ні від кого не потребував. На Януковича доводилося «давити» — і вся Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій є свідком, що владика Антоній робив це неодноразово. При цьому відстоювалися не інтереси УПЦ, а спільна позиція всіх церков — як щодо забезпечення прав віруючих, так і щодо інтересів всього суспільства. Після першого такого публічного «примусу» Янукович одразу перед всією ВРЦіРО сказав: «Від Вас, владико, я такого не очікував» — і два місяці взагалі не спілкувався. Порівняймо це з позицією владики Олександра — чи чули ми колись за часів Януковича від нього хоч щось аналогічне? Навпаки, з початком подій на Майдані владика Олександр тероризував всіх наближених до Антонія дзвінками з наступними голосіннями: «Він що, вже не провладний кандидат? Чому він не підтримує наведення порядку? Чому УПЦ тільки за мир?». На це владика Антоній відповів, що згоден бути архієреєм на будь-якій кафедрі, а провладним кандидатом з відповідальністю за кров не був і не буде. На відміну від Майдану 2004-го, УПЦ утримувала сприятливий для опозиції нейтралітет. Адже поява «помаранчевих» священиків із УПЦ на Майдані спровокувала б масову підтримку антимайдану з боку проросійськи налаштованих кліру та вірних. А цього саме і не можна було допустити. УПЦ обрала роль миротворця, посередника між владою і опозицією, органами правопорядку і протестуючим народом. Не раз трагічні події вдавалося відвернути особистим впливом на Януковича чи Захарченка. Всі свідки живі, і колись про все можна буде розповісти. Скажу лише одне: ні УПЦ КП, ні УГКЦ не сказали в ті дні і сьогодні не скажуть жодного поганого слова про позицію владики Антонія під час подій. Так само не скаже і опозиційна «трійка» лідерів. І це — показник. УПЦ, як і вся ВРЦіРО, в якій УПЦ саме головувала, була за мир, була за ненасильницьке вирішення конфлікту, за діалог, за задоволення законних вимог народу та трансформацію України — і «духівник Януковича» та «людина Путіна» цього не забезпечила б.
Ніхто ніколи не чув про те, щоб Блаженнійший своїм спадкоємцем бачив митрополита Симеона Вінницького. А те, що саме владику Антонія хотів бачити наступником митрополит Володимир — свідки всі члени Синоду. Так само, як вся Церква — свідки, що в кінці 2011-го — на початку 2012-го владиці Олександру не вдалося захистити Блаженнійшого Володимира (вл. Антоній тоді не міг цього зробити, бо навіть не був членом Синоду!), а своїми інсинуаціями проти членів Синоду він тільки підвів предстоятеля. Так само і сьогодні — брехнею топить УПЦ. Навіщо це робити — вже незрозуміло. Адже УПЦ КП демонстративно припинила підтримку владики Олександра, зрозумівши до самого кінця, з ким має справу — і за це особлива вдячність Патріарху Філарету. Керівництво держави не мало і не має жодних нарікань на вл. Антонія, ніяк не підтримує владик Симеона чи Олександра. Навіщо боротися, коли кожен сюжет на ТСН і кожен день терпіння цих знущань приносить митрополиту Антонію нових прибічників серед виборців — єпископів УПЦ? Владика Олександр мав би задуматися над простим кроком — покаянням. Краще поганий мир, ніж добра війна. Інакше 13 серпня Собор єпископів може розглянути не лише питання виборів. А й призначити нову сесію на 17 чи 18 серпня, — коли після інтронізації нового предстоятеля перехідний період, під час якого не приймають кадрові рішення, закінчиться, — і розглянути його особисту справу. Ще в Старому Завіті прозвучала чудова думка: не викопуй іншому ями, бо можеш впасти в неї сам. Здається, саме це очікує на владику Олександра — якщо не відбудеться кардинальна зміна його світогляду та способу дій. Останнього я йому щиро бажаю — адже сам я люблю його не менше, ніж всіх тих, кого він вибрав об’єктами своєї ірраціональної ненависті. Перед обличчям нового Батия українцям, за великим рахунком, немає чого ділити. Адже завдання світської та церковної еліт — щоб Україна вижила і відбулася, а не щоб за прикладом еліти 1917—1921 років писати в еміграції мемуари, з’ясовуючи, хто був правий, а хто винний.
